Ірина Вільде - Повнолітні діти

Надворі, хоч ще лише шоста, зовсім ніч. Данко бере дівчат під руки, каже одній і другій по кілька приємних слівець, і так ідуть втрьох, охоче сміючись, по цьому білому, пір'ястому кожушкові. Щойно тепер відчувають обоє веренчанські, які близькі вони одне одному, як зв'язані спогадами і тугою за селом. Тільки Лідка цього всього не може зрозуміти. Розмова точиться навколо конференції учителів і недалекого Данкового виступу.

Данко жартує, але тому, що жарт цей дуже нагадує правду, для Дарки він прикрий:

— Як будеш на конференції мати двійку, то не приймай її дуже до серця. До всього треба привикати…

— Ви, коли будете грати на тому концерті, не дивіться на публіку, щоб не розгубитись. Бо ви чули, що казав Іванків: наша гімназія мусить першою вийти! Ви тільки будьте уважні! — не може втриматися Лідка, щоб не показати перед Данком, що і вона щось розуміє. Смішна! Начебто Данко вперше на сцені виступав!

— Ви вже не журіться, — відповідає Данко спокійно, — ми напевно будемо перші! Напевно! Тоді інакше будуть на нас дивитися ці паничики з першої гімназії. Ви знаєте, що якось вони не хотіли нас на лід пустити? Було б дійшло до хорошої бійки, коли б професори не вмішалися! А тепер чорт їх візьме, як ми їх переможемо!

Він сміється переможним сміхом, і всі троє чомусь прискорюють кроки. А все ж таки на душі стає вільніше, коли Лідка зупиняється перед брамою пана Кремера.

— Ви не чекайте на мене, бо мене, мабуть, там затримають.

— Як собі бажаєш, — відповідає Дарка. Голос її бринить радістю від того, що нарешті Лідка відкололася від них. Дарку аж страх охопив, щоб Лідка не передумала і їй на зло не вернулася від брами.

— Нарешті ми самі, — каже Данко таким багатообіцяючим шепотом, що Дарці здається: цього вечора має статися щось надзвичайне. Вона починає вірити, що цей візит, той Лялин лист, — це тільки кладочка до того надзвичайного і чарівного, що має для неї в своєму серці Данко.

Увесь під враженням радісного піднесення, Данко бере зухвало Дарку за плечі і повертає у протилежний бік від квартири Дутків.

— Мені не туди йти додому, — лепече Дарка.

— Твій дім там, де я, — сміється Данко, підіймає в себе і в Дарки вгору коміри від плащів і жене кудись поперед себе, розштовхуючи прохожих ліктями так, як це робиться тільки у великій юрбі.

Тільки відступають вони трохи від ліхтарів, як збожеволілий Данко бере Дарку під руку. Забув, що він учень, а вона учениця, чи що? Притискує Дарку до себе так, що вона трохи кроку не губить.

«Йому слава в голову вдарила», — опам'ятовується Дарка, але розлучитися з цим коханим, владним плечем не має сили.

З бурого неба починають ліниво надлітати пухнасті пластинки снігу. Щораз більше, щораз густіше, доки не стає перед очима мерехтлива заслона. Сніжинки заліплюють очі, забілюють коміри, вплітаються в Дарчине волосся, холодними сльозинками течуть по теплих обличчях. Поміж жовтими смугами ліхтарів і червоним світлом вітрин дзенькотять дзвіночки. Дзвіночки нагадують у цю хвилину різдво на селі. Данко каже, що вони зовсім як ескімоси. І два чернівецьких «ескімоси» ідуть у сніговій, радісні, притулившись одне до одного, незважаючи на шкільні правила, заслухані тільки в стукіт власних сердець.

Дарка дійсно не знає, де вони тепер. Сніг закрутив світом, що ніяк не розбереш, де ти. Здається, людей поменшало на вулиці. І будинки якісь немов нижчі; а може, це тільки їх так сніг присипав?

Раптом Данко зупиняється, повертається до Дарки, обіймає її, тулить її голову до своїх грудей так міцно, що Дарка чує запах його одягу. Вона не має зовсім чим дихати. Хоче хоч би уста визволити на світ. Тоді Данко, який наче тільки чекає цієї хвилини, затуляє Дарчині уста своєю щічкою. Дарка чує під губами гаряче, покрите пушком обличчя, і її всю кидає в жар.

«Господи, — думає, — це все одно, як би його поцілувала! І як воно сталося?»

Данко випускає її з своїх рук.

— Тепер ти вже моя наречена, — жартує. З інтонації голосу видно, що жартує.

Дарку болісно вражає цей несерйозний тон. Цей веселий голос! Не повинен він у таку хвилину сміятися. І їй стає раптом, так раптом, як би хтось погасив світло перед очима, стає дуже сумно.

Але він іде поруч з нею, її хлопець, її Данко, і вона мусить пробачити йому його необачний сміх. Звичайно, він про це ніколи не повинен дізнатися.

«Власне, він правильно сказав, що тепер я вже його наречена. Коли між нами аж до того дійшло, що мої губи доторкнулися його лиця…»