Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Докір такий дуже немилий для вчителя. Особливо коли цей вчитель має тільки рік практики за собою. Але ви не думайте, що я буду мститися за це вам. Між румунами є й шляхетні, домнішоро Оріховська. На сьогодні було задано вам вірш «Міоріца». Я знаю, що ви знаєте його бездоганно напам'ять, домнішоро Оріховська, але знаю й те, і ви це знаєте, що ви не хочете чи не вмієте декламувати румунські вірші, а від учениці п'ятого класу вимагається вже художнє читання вірша. Так, домнішоро Оріховська, коли б я хотів, то я міг би вам дати «погано» уже за одну лише декламацію. Очевидно, я цього не зроблю. Не зроблю тому, щоб доказати домнішорі, що румуни зовсім не такі лихі люди, як вона собі думає. Оцією своєю оцінкою, коли б я дуже хотів, міг би попсувати вам ваше традиційне «дуже добре». Але я цього, ваші товаришки є свідками, не роблю. Я прошу тільки сказати мені дещо про рід поезії, до якої належить цей вірш, і кілька слів про його побудову. Коли пригадаєте собі, то ще скажете нам, де ми знаходимо в румунській літературі його наслідування.

На перший погляд питання просте і легке. Учитель, що має нагоду помститися учениці за якусь там образу, несподівано виявляється шляхетним і, як у казці для чемних дітей, за зло платить добром. Усе це було б таке звичайне, коли б та учениця вміла бодай говорити вільно по-румунському. Тільки ті, що їх насильно примушували вивчати чужу мову, знають, що легше вивчити цілу сторінку напам'ять, ніж сказати власними словами два речення. Тих кілька фраз, завчених і засвоєних, що ними зверталися учениці п'ятого класу до вчителя румунської мови, тут не можна використати.

Навіть коли б Оріховська пригадала собі щось з того, що її питає Мігалаке (в цій хвилині присягнулася б життям батька-матері, що не чула про щось подібне на його уроці), то все одно дістала б «погано» з граматики. Так чи так — присуд уже підписаний. За секунду буде виконана екзекуція. Все ж таки її думка шукає якогось виходу. Її мозок гарячково працює. Разом з нею сімнадцять істот напружують пам'ять: коли це було? Коли він говорив про ці речі?

Нарешті Оріховська повільно вимовляє:

— Пан професор не згадували про це…

Клас зітхає. Розв'язка така проста, але на неї може наважитися тільки найкраща учениця в класі.

Мігалаке спирається ліктем об стіл так, що його обличчя займає скісну позицію:

— Чи справді не пригадуєте собі, що я про це говорив, чи сподіваєтесь на мою коротку пам'ять?

Оріховська вже з першої половини речення схоплює думку вчителя і червоніє так, наче всередині її відкрилися жили і залили гарячою кров'ю:

— Я ніколи не пробувала рятуватися неправдою…

І, не чекаючи дальших запитань, сідає. Коли б вона цей рух виконала скоро, трохи заскоро, то це скидалося б на виклик учителеві. Адже ж відомо, що учениці не можна сісти, коли вчитель питає її або тільки задумується чи не кинути їй ще якого питання. Тому Оріховська сідає поволі і спокійно. Можна сказати — чемно, без образи для вчителя і самоприниження. І лице в неї спокійне, безвиразне. Може, тільки ледве рожевіше.

Мігалаке якось нервово дивиться на клас: чи дійсно всім зрадила пам'ять? Ще трохи — і він сам почне сумніватися: говорив він про ці речі чи тільки мав намір говорити про них?

— Ніхто не пригадує собі? — питає він.

Клас дивиться на нього тупим поглядом. Сімнадцять мозкових апаратів застрайкували, а без них пам'ять безсила. Коли Оріховська, сама Оріховська не пригадує собі, то що про решту говорити? Коли Оріховська твердить, що не чула нічого подібного, то цього досить, щоб переконати себе, що і клас ніколи такого не чув.

— Домнішоро Підгірська, ви теж не пригадуєте собі, що я говорив про будову вірша «Міоріца»?

Цілий клас дивиться на Ориську. Ця встає бліда, з напіврозтуленими устами, непритомна від переляку. Беззвучно робить кілька порухів губами, наче ловить повітря, і не сідає, а сковзається по парті.

— Подивіться, домнішоро Підгірська, у свій румунський зошит…

Ориська бере слухняно зошит, але пальці так тремтять у неї, що вона мусить цілою долонею перегортати сторінку за сторінкою. Мігалаке сідає біля Ориськи (поруч з ученицею!) і сам стежить за кожною сторінкою. Так найкраще, бо Ориська, напевно, не відрізняє літер. Раптом затримує Орисьчину руку, коли та хоче сягнути по нову сторінку:

— Чекайте! «2 жовтня ц. р. професор Мігалаке пояснював формальну будову вірша під заголовком «Міоріца». — Учитель кладе свою випещену руку на Орисьчин зошит: — Чи й тепер не пригадуєте собі нічого, домнішоро Оріховська?