Ірина Вільде - Повнолітні діти

Татко, напевно, мав досить Костикового політиканства і хотів відійти від теми, спитавши на свою голову:

— А як мається пані Софійка?

Софійка, як всім звісно, ось-ось чекала дитини, і запитання татка у присутності доростаючої дочки було недоречним. Принаймні мама так його кваліфікувала б.

— Нічого, слава богу, тримається. То воно так, пане Попович, десь інший батько на моєму місці тішився б, що побільшиться родина, а надто коли чекають першої дитини і коли та дитина має бути сином, а мені не судилося зазнавати цієї радості.

Тато не розуміє Улянича. Признаюся відверто — я теж ні.

— На, маєш! А чого це ви не маєте тішитися своєю дитиною? (Татко був більш досвідченим батьком і знав, що сини на замовлення не родяться). Дасть бог, все скінчиться гаразд, і будете мати такого козарлюгу, що аж ну-ну!..

— Та так повинно б бути, але хіба в нас так, як в людей? Хіба ми нормальні, у нормальних умовах?

— Ви кого маєте на думці? Ви не дивуйтесь, але я вас не розумію.

— Я маю на думці, пане Попович, себе, Костика, якого ми тільки що оженили, вас і взагалі всіх українців на Буковині. Ви можете сказати, що ми живемо нормально? От я. Працюю аж у Гіцах, бо на Буковині не знайшлося для мене місця. Я засланий у регат свідомо, планово, аякже, щоб у другому поколінні асимілюватися так, що й сліду не залишилося б з руса.

Татко спробував пожартувати:

— Будуть румуни мати клопіт з вашим прізвищем, пане Улянич. Улянеску не дуже-то звучить.

— Бачите, в чому річ. Вони знають, що з більшістю нас — людьми мого чи вашого покоління — вони вже нічого не зроблять. Ми ще з того покоління, що його вчили в школі шанувати і любити — еге ж, цього треба теж вчити — рідну мову. Гм, сміх, та й годі, — він дійсно засміявся, — що за дикунство, що за варварство двадцятого віку — відбирати в когось його рідну мову? Ну, яким, я вас питаю, яким правом? Таж звір у лісі чи птах і той реве чи цвірінькає по-своєму. Нас вони не можуть взяти голими руками, а до мого сина їм уже не треба буде рукавиць.

— Не надривайте собі голосу на морозі, пане Улянич.

— Ах, дайте спокій, пане Попович! Я собі серце надриваю, а ви мені про голос. Ви мені нічого не кажіть. На весіллі шикали-сьте на мене, може, дійсно забагато різних там людей було, а тут, під голим небом, серед ночі, дайте мені бодай раз у житті виговоритися. Часом думаю, що коли б людина могла своєчасно виговоритися, то на світі було б менше божевільних. Дарцю, тобі не нудно з нами?

Дарці не було нудно, про що вона й заявила.

Мені не може бути нудно вже й тому, що я слухаю їхню хоч і цікаву дискусію, правду сказати, тільки одним вухом. Цить, серце дурненьке! Це не біда, що ми любимо більше, ніж нас. Зате ми з тобою будемо по-жіночому економні з запасами любові, щоб колись-колись мати з чого наділити нею і те друге серце, що тепер веселиться…

— Ви сказали, що в мене народиться козарлюга. Я і сам так думаю і тішуся, як кожний батько. З одного боку, тішуся, а з другого, хочеться мені товкти головою об стіну. Сидіть тихо, пане Попович, я зараз поясню. Коли в мене знайдеться син, то я хотів би його назвати справді козацьким ім'ям, скажім, Тарас чи Ярема, але я не можу цього зробити для добра дитини, щоб з нього пізніше не сміялися в школі, щоб він змалечку не зазнав душевного болю. Одним словом, щоб не був тим курчам з чорнильною плямою на хребті, яке дзьобали б усі.

— Ви надто трагічно сприймаєте це все, пане Улянич.

— Не трагічно, пане Попович, а реалістично. Дивіться. Я знаю, з Гіц, якщо мене дисциплінарним порядком не зашлють в якийсь кут нашої Романії маре, я виберуся аж на пенсію. Так, аж на пенсію. Але я сьогодні не певний, чи разом зі мною схочуть повернутися на Буковину й мої діти. Для них батьківщиною, патрією буде вже регат, місто Гіци, а Веренчанка буде для них чужою місцевістю, куди батько примусово вивозив їх до баби на літо. Мої діти будуть вже чужими серед своїх і… своїми серед чужих. От, пане Попович, тема для драми, яка чекає свого Шекспіра! І яким збідненим на фоні цієї проблеми здається Гамлет, принц датський, з своїм «бути чи не бути?».

І подібно як тоді, чотири роки тому, на скалі, продекламував схвильовано:

Хвилину під враженням Франкових слів мовчали обидва. Першим обізвався татко: