Ірина Вільде - Повнолітні діти

— То такий малий фортеп'ян.

— А, як так, то може бути.

Дарка взяла Богдана під руку:

— Перепрошую, я маю тобі щось сказати.

— Прошу, прошу, — кланяючись, делікатно відійшов убік Єлінський.

— Занудив мене старий. Дякую, що догадалася мене визволити.

— Та ні, я таки дійсно маю тобі щось сказати. Ми вже їдемо додому, Дан. Ти знаєш, де твоє пальто, шапка?

— Їдемо? — перепитав заклопотано. — А чого так скоро?

— Так треба. Пізніше все тобі розповім. Де ти роздягався?

Данко не рушався з місця:

— Хлопці ще залишаються на завтра. Костик хоче окремо попрощатися з братією. Орися теж залишається. Залишися й ти. Попроси татка, хай передасть тебе під мою опіку, — не то серйозно, не то жартома радить мені Дан.

— То ти тому залишаєшся, що вони тобі наказали? А якби ти їх не послухав і поїхав з нами, то що було б тобі за те?

Дан незадоволений мною:

— Говориш дурниці, Дарцю. Нічого б мені не було. Крім того, я й сам хочу бути на цьому прощанні з братією. Це мій товариський обов'язок щодо побратима. Але навіть і не це тепер важливе. Зрозумій, якби я тепер поїхав з вами, то хлопці мене висміяли б, що побіг за спідничкою.

«Не будь дурний! Всі твої хлопці бігають за спідничками», — подумала я із злістю, на яку лиш спромоглася.

— Ну, чого? Чого? — нахилився до мене так, що наші носи торкнулися один одного. — Чого маленька розстроїлася? Я не можу поїхати, то залишайся ти! Тобі важко зрозуміти ці речі, але хлопці є хлопці. А може, вони якраз хочуть випробувати мене, чи я справді не мамалига? Тим більше, що я зараз після матури хочу вступити в корпорацію «Січ»… правда, вона напівлегальна… а там, — усміхнувся винувато, — знаєш, які закони? «Мені з бабою не возитися…» Чого ти так подивилася на мене? Певно, я трохи перебільшую, але взагалі то найкраще буде, як ти залишишся. Піди скажи таткові, що Орися залишається, то, напевно, й тобі дозволять.

— Тато знає, що Орися залишається.

— Ну, то в чому справа?

Не можу йому сказати, що тато мій дістав боя і хоче додому, а вдома не сміє показатися на очі мами без мене. От і вся заковика! Тато саме йде до нас з моїм пальтом і бабциним пледом на руці.

— Іди, Дарцю, попрощайся з молодими, і будемо їхати. Коні вже чекають.

Допомагаючи мені надягнути пальто, Данко спритно й непомітно притиснув мене до своїх грудей.

Такий момент вже був раз поміж нами, коли я ще ходила в Чернівцях до гімназії. І, власне, тому, що він повторився, в мене виникла підозра, що це увійшло в нього в звичку — так само, як, вклоняючись, шаркати ногою.

Я недобра, бо скривджена. Орися залишається, а я мушу їхати.

Моя мама страшенний ворог грубих словечок в устах молодих панночок (розумій: моїх), а мені не хочеться вірити, щоб мама у свої літа не знала, як іноді може заспокоїти грубе словечко, вимовлене вголос і з притиском. От обізвала я Данка і його компанію ідіотами, і відразу відлягло мені від серця.

В санях я настільки заспокоїлася, що могла продекламувати в думках відповідний до мого настрою вірш (автора не пам'ятаю), який починається словами:

а кінчається:

А взагалі я бажала б (якби це було можливе) на час їзди або заснути кам'яним сном, або тимчасово оглухнути, щоб не розпорошувати своєї уваги на розмову, що велася між татком і Уляничем. Та скоро я була вдячна господові, що не вислухав моїх побажань і не послав на мене ні мертвецького сну, ні тимчасової глухоти, бо добродії на задньому сидінні розмовляли про досить цікаві речі.

— От бачите, пане Попович, які вони хитрі стали. Пересвідчилися, що сигуранщик, якого всі ненавидять і бояться, багато користі не принесе. Навпаки, він своєю особою ще більш розпалюватиме в людей ненависть до влади. І от, прошу, підсувають людям добродушного, простакуватого п'яничку Лупула.

— Я думаю, що це не система, а випадковість.

— Наш пан Попович, — сказав Орисьчин швагер, — завжди воліє для святого спокою спрощувати питання. Ви думаєте, що з Лупулом — це випадковість, а я — ні. Дивіться, як вони поміняли тактику. Вони не приховують від людей, як раніше бувало, своїх донощиків. Ось вам один з них — Лупул Траян! Лупул Траян співпрацює з ними — і що з того? Вони проявляють, я б сказав, оцією грою у відкриті карти навіть до деякої міри лицарськість в стилі «іду на ви». А з другого боку, хіба такий добродушний, компанійський, завжди готовий випити з будь-ким чоловік може бути злим? А звідціль зробимо ще ширший висновок: хіба може бути зла влада, яка тримає таких людей у сигуранці?