Ірина Вільде - Повнолітні діти

Щоб відірвати свої думки від татка, якого залишила на поталу Манілу, від мами, з якою так стримано попрощалася, від Данка, від Стефи Сидір, Дарка починає думати, якою покажеться їй та румунська земля, що про неї стільки наплескала їй Ориська.

Та й тут не зовсім пощастило Дарці. Саме на кордоні Буковини й регату застукала Дарку ніч. Прийшла вона якось раптово.

Люди у вагоні почали засвічувати свічки. Дарка згадала, що й у неї про всякий випадок є дві воскові свічки у валізі.

На якійсь зарослій диким виноградом невеличкій станції, що в тьмяному освітленні з вікна поїзда мала вигляд альтанки, сіла у вагон група лісорубів, а з ними і якийсь старий гуцул з туго напакованими бесагами через плечі.

Румуни всі, як один, були смагляві, чорноокі, довгообразі. У нерівному світлі свічок здавалися схожі один на одного, як брати-близнюки. Одягнені були дуже бідно. Одні, в чорних сукняних безрукавках, виглядали ще сяк-так, а інші, у купованих піджаках, були облатані, як старці.

Дарка звернула увагу на буковинського гуцула. Його ясні втомлені очі висловлювали біль, якому немає розради. Біле волосся довгими рідкими пасмами спадало аж до плечей. Не звертаючи ні на кого уваги, він сперся на ціпок і, здавалося, зовсім не цікавився, що навколо нього діється.

Лісоруби, як видно, поспішаючи на поїзд, не встигли й повечеряти, бо тепер ділили поміж собою кукурудзяний хліб і бринзу.

Раптом у передніх рядах вагона зчинився шум.

— Ревізор… ревізор… — прошелестіло з уст до уст.

Дарка приготувала свій квиток. Дядько з Буковини вийняв з-за пазухи хустину і поміж різними папірцями теж почав нишпорити за квитком. Лісоруби, не перериваючи вечері, переглянулися поміж собою.

— По скільки?

— По сім…

— Ба чи не замало? Га? Якби так — по десять?

— Давай і двадцять, як маєш… Я кажу: по сім. Це ж не старший, а той цуцик…

— Правда, по сім.

Він простягнув долоню, в яку почали втискуватися гроші, як у копилку.

Для Дарки картина була ясна: лісоруби їхали без квитків і оце тепер збиралися ублагати ревізора. Дивувало її лише те, що вони одверто торгуються поміж собою, так без страху поводяться. Коли наблизився ревізор, вони ще завзятіше взялися за свій малай і бринзу. Один з них, той, що збирав гроші, не підводячись навіть з місця, ткнув жмутик банкнотів ревізорові в руку.

Ревізор, такий же самий чорноокий, з блискучою оливковою шкірою, як і вони, тільки куди повніший і круглолиціший, підозріло пом'яв гроші в кулаці.

— Мой, хлопці, беріть самі, чи не замало?

— Знаємо… Досить, досить!

Гуцул німо, з якоюсь болісною покорою простягнув ревізорові свій квиток. Той подивився і схопився за голову.

— Ай… ай… такий старий, а такий ще дурний!.. Де ж твій розум був, діду, коли ти брав квиток?

В очах старого з'явився страх. Він розгублено дивиться то на ревізора, то на квиток.

— Недобрий? — стривожено спитав ламаною румунською мовою. — Недобрий? Як же ж недобрий, паночку? Таж я його в касі на вокзалі брав…

— Він хоче додому. Відішліть його додому, пане ревізоре, — реготав кондуктор.

Лісорубів, видно, прикро вразив насміх кондуктора над старим. Вони перестали їсти й почали пояснювати гуцулові, що його квиток бун [67] Добрий, годящий (рум.) . . Хай він собі спокійно їде — чах… чах… І не звертає уваги на кондуктора, бо то все одно, що тьфу — і нема!

Дядько ніяк не міг розуміти, в чому справа. Якщо квиток дійсний, як кажуть ці добрі люди, то чого ж тоді ревізор брався за голову? Навіщо ж тоді ревізор налякав його?

І лише Дарка пояснила йому українською мовою (дядько як почув рідне слово — відразу пояснів), що його квиток справді дійсний. Тут все в порядку. Справа лише в тому, що ревізор був ображений на дядька, що той по-дурному купив квиток відразу до Бухареста замість купити до половини дороги й притому самому скористатись і дати трохи заробити панові ревізорові.

— Інтеледж! — стукнув його кондуктор пальцем по лобі.

— Ага-га, — притакував дядько. Його хвилинне задоволення від того, що йому не загрожує жодна халепа, тепер минуло, і обличчя прибрало суворий, недобрий вираз. — Ти, мой, — відкинув він з розмахом руку кондуктора, — прибери свої пальці мені з чола, аби я не обернув бука другим кінцем!.. Дотепер не був я шахраєм та й відтепер не гадаю ним бути… Гаддя ви сорокате!

— Що старий плете? — запитав кондуктор у Дарки. Вона згадала, як перекладала Ляля Альфредові слова Костика, то й собі скористалася цим методом: