Ірина Вільде - Повнолітні діти

Поїзд наближався до якогось села. Низькі, часто не побілені хатки-ліплянки робили дуже прикре враження. Не пожвавлювали цієї сумної картини ні виноградники, ні квіти, які росли тут вільно на подвір'ях. Доказ того, що в цих господарствах немає навіть і курки. Єдиними господарськими будівлями були кошниці з вербового пруття і чотирикутні загорожі для овець, які, мабуть, на снігу й зимували. Лише де-не-де вистрілювали з-поміж цієї мізерії пишні, побілені, ще й розмальовані хати під цинком, з високо обведеним, виліпленим і побіленим плотом.

— Видите, панно, нігде люди не живуть однаково. Я часом, прости мене господи, думаю: не знати, чи там, у раю, всі рівні?

Поїзд зупинився. До поїзда підійшли підлітки і старі жінки з коновками вина. Темно-фіалкове вино сочилося у них поміж пальцями, по склянках, які тримали в руках, а вони ходили від вікна до вікна, закликаючи:

— Чіне врей вінул? Вінул! Вінул!

До вагона ввійшов цілий гурт заробітчан, як можна було здогадуватися по мішках збіжжя, що їх втягнули за собою. Були ніби рідними братами лісорубів: такі самі вродливі, смагляві, блискучошкірі та чорноокі, лише дуже обдерті. Ознака того, що ніколи їм було за роботою займатися латанням одягу. Згодом у вагоні запахло дешевим вином. Тепер Дарці було ясно, чому вони всі такі веселі. Всі вони, не виключаючи й жінок, були злегка напідпитку.

Сивий патріарх з смолястими бровами продовжував історію про якогось Йону. І хоч, власне кажучи, в тій історії не було нічого смішного, компанія аж головами похитувала, а жінки товкали кулаками чоловіків у плечі, як у барабани.

— Я йому кажу: «Чому не женишся, — пробачте на слові, — свинтуху?» А він каже: «З чим буду женитися? З голою, — пробачте на слові, — гузицею? Як зароблю гроші, тоді й оженюся. Іду, — каже, — на мошію, а ви мені підбирайте тут молодицю». Я думаю, — пробачте на слові, — що мав діло з розумною людиною, і я, правда, став підбирати молоду. Не молода вона така, бо вже тринадцять років, як вдова, але для Йони, так як він, пробачте на слові, норовистий, то в самий раз. Молода готується до весілля, а Йона не показується. Вже й жнива скінчилися, а Йони нема. Хата лободою поросла. На стрісі висіявся овес і вже доспіває… З підвіконня виросла черешенька, а Йони нема…

Хтось недовірливо кашлянув. Оповідач образливо замовк, запихкав своєю люлькою.

— Говоріть, мош Штефане, говоріть…

— Коли я брешу, то чого ж мені говорити? Я можу й мовчати. Мені не треба цієї історії, бо я її знаю… Як кажу, що черешенька виросла на вікні, то виросла. Я ж не сказав: ні дуб, ні смерека, а черешенька. Навіть «черешня» не сказав…

— Правда, мош, правда. А черешенька може бути й завбільшки з мізинний палець… То той злодій щось покашлює тут, рот би йому скрутило… Розповідайте далі, мош Штефане, розповідайте, як ви за свата були Йоні…

— А це то я можу розповісти, я тільки не люблю, як мене хто, пробачте на слові, за дурня має… На чому я став? Отож повернувся Йона…

— Таки повернувся, сердега! І що далі?

— А ти не спіши. Треба все по порядку, так, як історія була. Бо я брехати й не вмію, і не люблю. Коли кажу черешенька, то так і розумій: черешеньку, що вилупилася тільки з зернятка, завбільшки з мізинний палець, а не дерево, з якого тобі труну робитимуть… На чому я став?.. Ага! Отож приїхав Йона та й просто до мене. До хати не може дістатися, бо кропива та будяки не пускають… Прийшов по косу, а я йому кажу: так і так. Молодиця жде вже. Купи лише цуйки [69] Горілки. — і просто до попа. Він так зрадів, кажу вам, так зрадів, що аж шапкою об землю кинув…

— Мо', п'яний був, — втрутилася якась молода жінка незадоволено. Могло здаватися, що заздрила тій удові.

— І які ви, їй-бо! І що за люди настали! Як же п'яний, коли щойно вибирався по цуйку? Прислухувалися б краще до того, що розповідаю, а то потім вирветься, пробачте на слові, як теля… Отож пішов він на радощах по цуйку до корчми. В корчмі, звісно, восени коли без людей? І почав він на радощах, що жениться, частувати народ і дочастувався до того, що позичив п'ять леїв до рахунку у мого кума… А я нічого не знаю. Хоча б мене як свата запросив, чорт неголений, пробачте на слові, так ні! Сиджу собі під хатою, а він ось іде… Зелений, стягнутий, як би днину мок з коноплями, пробачте на слові. Прийшов і стоїть переді мною, як стовп. Хоч би словечко промовив. «Ти що, — вже сам питаю, — онімів чи блекоти об'ївся»? А він каже як каже: «Прийшов вам сказати, що, — каже, — замикаю свою хату, — каже, — на прут, а сам іду до пана, щоб перезимувати там де-небудь у стайнях, а їй перекажіть, що як може, то хай ще одну зиму почекає на мене».