Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Ви ще не знаєте, що я хочу сказати, пане Оріховський, — захищалася Стефа. — Я хочу сказати, що для нас…

— Конкретніше! — гукнув хтось з хлопців.

— Для української інтелігенції, — поправилася Стефа, — не так страшний стихійний вибух, який, я так думаю, завжди можна погасити…

— Припустім, не завжди! — кинув той самий голос, але Стефа не звернула уваги на цю репліку.

— …як та ваша організована маса, про яку ви любите говорити… Ну, що в Росії… коли б вона дірвалася до влади, перевернула б життя догори корінням, — схопившись за це порівняння, продовжувала розвивати думку. — Я ще не бачила, щоб квітувало й родило дерево, не маючи свого коріння в землі… А зрештою, в нашому конкретному випадку найважливіше — це національна боротьба, і для неї треба нам об'єднати всі сили народу, а не роздрібнювати їх, я так думаю, штучним розподілом на бідних і багатих…

— Дозвольте, дозвольте, — не дав їй докінчити думку Оріховський, — для вас соціальний розподіл — це штучний розподіл? Що ж! З ваших вуст воно звучить зовсім природно… Але я сумніваюся, чи не байдуже українському робітникові, хто його визискує: фабрикант-румун чи — я лише для прикладу — батько нашого шановного Равлюка.

Равлюк схопився, ніби його смикнули за шнурок. Вродливе, з темним пушком у кутиках лице пашіло обуренням:

— Перепрошую! Ви ображаєте мого батька, а ви його зовсім не знаєте. Ви не знаєте, як нас румуни тиснуть податками, о! Ви помиляєтеся! Ви грубо помиляєтеся! Робітникові, нашому українському робітникові, не однаково, в кого працювати. Ви б побачили, який образ принесла нам з нагоди Нового року делегація робітників нашої фабрики, і… Оце я хотів би, щоб ви побачили, який патріотичний адрес притому. Ви помиляєтеся! Ви нічого не знаєте! Ви — кабінетний патріот! Коли б ви тільки побачили той адрес, ви б інакше тоді заговорили!

Романовська замахала руками, щоб зараз, у цю мить, дати їй слово!

— А ти думаєш, що це з великої любові? Це вони, знаєш, трималися народної приказки… знаєш, тієї, що, мовляв, чеши дідька зрідка, бо кострубатий!

Дарка не могла стриматися й розсміялася. Наталчин брат погрозив їй пальцем. Романовська продовжувала:

— Ти гадаєш, що… фабрикантові-румунові вони не піднесли б патріотичного, з румунського погляду, адреса?

— Це ж безхребетність! Це безпринципність, це… — піна виступає в кутиках рота, і Равлюк почав нишпорити по кишенях за хусточкою.

— Ні, — відповів за Романовську Роман Оріховський, — це боротьба за існування. Нашому Іванові чи Павлові з Жучки поки що вигідніше працювати на фабриці вашого тата, ніж, наприклад, на заводі Сигулєску. Це факт. Але факт і той, що й вашому батькові теж вигідніше держати в себе на роботі затурканих батраків з довколишніх сіл, ніж більш свідомого міського пролетаря… Та факт ще й той, що наш той же самий Іван чи Павло з однаковим серцем скинув би з своєї спини і Сигулєску, і, пробачте за неделікатність, вашого батечка…

Равлюк ударив кулаком по поруччю крісла, з якого щойно схопився:

— Я перепрошую!

— Нема за що, — спокійно відповів Оріховський.

— Я перепрошую! Ви хочете тим сказати, що ви ставите мого батька на один щабель з румуном?

Стефа Сидір і собі схопилася. Мережана хусточка знову забігала поміж її пальцями…

— Може, ви й мого тата…

— Сідайте, панно Сидір, — зробив Оріховський запрошуючий жест в її бік. — Ви праві. Я не бачу різниці між президентом суду румуном і українцем… Ні той, ні той у теперішніх умовах не можуть бути, хоч би й хотіли, не можуть бути порядними людьми…

— Що ви сказали? Повторіть! — у Стефи зблідли губи.

Двома стрибками Равлюк опинився перед нею. Заступив її витягнутою рукою, наче справді загрожувала якась небезпека її життю.

— Спокійно, Стефцю! Я — твій побратим. Я зумію оборонити твою честь…

— Славно! — вигукнув Гиньо. — Славно, Равлюк! Нам нічого шукати там, де ображають нашу особисту і, той… національну честь…

Усі посхоплювалися з місць… Равлюк вийняв з портфеля візитну карточку і поставив її на стіл перед Оріховським:

— Пане Оріховський, я чекаю ваших секундантів…

— Ах ви, — Оріховський оглянувся, ніби шукав дрючка, — клоуни нещасні! Ви ще будете мені тут погрожувати дуеллю? Ану-но, виносіться звідсіль! Хай це вас не ображає, панно Сидір, ваші побратими звільнили вас від обов'язку реагувати на образу… Ось поріг!

Гиньо Іванчук перший переступив його. Стефа Сидір обернулася перед самими дверима. Вона щось сказала, але так невиразно й тихо, що ніхто з тих, що залишилися, не розібрав її слів. Равлюк, якому довелося замикати процесію, грюкнув дверима.