Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Най буде сьогодні о сьомій. Згода?

Ні, бо Дарка не може о сьомій, тому що в цей час відходить її поїзд.

Гиньо не пропускає нагоди, щоб не вилаятися:

— Чорт побери з бабським кодлом! Завжди вони щось не можуть! А о четвертій зможете?

Так, на четверту Дарка зможе. Гиньо тут же схопив шапку і побіг повідомляти товаришів, щоб приходили на четверту до Оріховських.

Коли Іванчук вийшов, ніби свіжим вітерцем повіяло по хаті. Тепер дівчата могли щиро поговорити між собою.

— А що ти, Наталко, гадаєш робити?

Говорячи одверто, Дарка не зовсім добре почувала себе від того, що вона одна з перших влаштувалася вже в новій школі.

— Гадаю цей рік трохи відпочити. З моїм здоров'ям, — зробила паузу, наче завагалася, чи сказати правду, — не все в порядку. Я, ти знаєш, не люблю скиглити, а тим паче не люблю, щоб мені співчували… Але з якогось часу я дуже скоро стомлююся… Не гадаю, що це від лінощів. До того ж у мене тепер щовечора підвищена температура…

— Думаєш виїхати кудись? Може, в гори?

Невиразна усмішка оббігла довколо Наталчиних губ.

— Гори! Звичайно, було б непогано, але… коли ми всі роз'їдемося, то хто буде Орестові передачу носити?

Це була та справа, про яку Дарка хотіла, але не насмілювалася розпитувати, щоб не вражати Наталчиного серця. Тепер, коли Наталка зачепила саме це питання, Дарка почула себе вільніше:

— Що з ним, Наталю? Я так часто думаю про нього… Він на ціле життя залишиться для мене зразком мужності й вірності. Адже він нікого не виказав… нікого-нікого.

— Так, — обізвалася лише одним словом Наталка.

Від Наталки Дарка вибралася до Лідки. Стефка не могла раніше застати, як о першій, то де ж мала дівати час?

Тепер, коли відпала потреба виправдовуватися перед Дутками, чому не захотіла жити в них, могла вільно показатися по вулиці Руській. Тим більше, що хотіла, як казав татко, попрощатися з дорогами, які била колись своїми ногами.

В жіночій гімназії навчалися після обіду, тому Дарка застала Лідку вдома. Двомісячне перебування на березі Чорного моря дуже змінило Лідку. Вона не лише надзвичайно поповніла (хоч, як твердила Лідка, апетит прийшов щойно в Чернівцях, як наслідок морського клімату), але й загоріла під золотистий, янтарний колір. Її лице, руки, литки блищали, як вимазані оливою. Волосся споловіло, навіть брови вицвіли од південного сонця і солоної води, але від цього вона не споганіла, а навпаки.

Побачивши Дарку, Лідка кинулася до неї з галасливим співчуттям, якому Дарка, зрозуміло, анітрохи не повірила.

— Бідненька, бідненька, як мені тебе жаль! Ти залишилася поза школою. І як воно несправедливо! Я не люблю вчитися і мушу кінчати гімназію, а ти так рвалася до науки і… Бідненька, бідненька!

Коли почула від Дарки, що та не залишається поза школою, а навпаки — їде продовжувати навчання у Штефанешті, Лідка зразу почала заздрити Дарці. По-перше, яка щаслива Дарка, що взагалі може бути на станції тоді, коли їй, Ліді, мабуть, ніколи не доведеться вирватися з дому. Вічно, ціле життя до гробової дошки дома… дома… І дома… По-друге, Дарка їде до міста в регаті. Перед початком навчального року була у Лідки Ориська. Ох, нарозказувала та нарозповідала, як живуть люди по той бік!

— Ти щаслива, Дарко, що їдеш у світ, а я мушу киснути в цій дірі…

Дарка сміялася в душі. З розповіді домнула Локуіци знала, що Чернівці були столицею проти Штефанештів, де по ринку проходжуються кози, як дома по парку. Але не хотіла розчаровувати Лідку. Хай їй здається, що Дарці дійсно вже так пощастило. Щоб не показати себе зовсім пограбованою життям, Лідка почала вихвалятися перед Даркою своїм перебуванням у приморському таборі:

— Коли б ти тільки знала, як нас там годували! Ти, певно, й на Великдень не їси того, що ми там щодня їли. І ще так було, що не видавали порцій, а можна було уплітати, скільки влізе. І не думай собі, що, може, тільки супу чи другого, але винограду та кавунів. Слово честі, як не віриш мені! Приносили після обіду ківш винограду, і тріскай, скільки влізе! Слово честі! Не віриш?

Дарка вірила. Заманули їх, як свиней коритом, а та ще чваниться тим! Але у свиней хазяїн розраховує на сало, треба припускати, що й тут хазяїни розраховували на якісь прибутки…

— І що ви там робили? Тільки їли, відпочивали, купались у морі, спали і знову їли? І все? — Дарка вдає, що вона насміхається з Лідки та її морського табору, а Лідка ловиться на цей гачок і каже те, що при інших обставинах нізащо у світі не сказала б: