Ірина Вільде - Повнолітні діти

«Сенс-то є, мамо. Насамперед я домовилася зустрітися з Данком. Твоя рація: не треба було цього робити, але коли вже зробила, то, сама погодишся, треба дотримати слова. Але це ще не все. Там ще є й Наталка. А Наталка, мамо, це не просто товаришка по школі. Це ще й наш гурток. Не можу ж я від'їхати у Штефанешті, не попрощавшись з ними всіма і взагалі не вирішивши питання, як нам далі бути…»

А мама допитувалася:

— І кого маєш там такого близького? На Лідку ти завжди нарікала. Не хотіла навіть у цьому році бути на станції в них… Про Стефу Сидір ти останнім часом теж менше згадувала. Хто там у тебе такий близький, що через нього не хочеш на день більше дома побути? Я не бачу причини, чому б тобі не поїхати полудневим поїздом…

Дарчині очі, рожеві від сліз, молять маму: «Пощади мене, пощади! Я ж не можу тобі всього сказати. Будь чуйною, мамо. Зрозумій, що є речі, про які навіть мамі не можна говорити».

Та мама безпощадна. Страх, щоб Дарка не виявила себе дівчиною без амбіції, робить маму невмолимою. Вона нічого так не боїться, як того, щоб не насміялися з її дитини.

І тут мусив втрутитися татко. Правда, він не розумів Дарки так само, як і мама, проте у справах доброї поведінки він був поблажливіший за маму. В татка питання «личить» чи «не личить» не належали до принципових, і тому він розправлявся з ними простіше.

— Климцю, та дай дитині попрощатися з тими вулицями, що ходила ними колись. Хай подивиться Дарця в останній раз на Прут з Домнику. Хай попрощається з товаришками… Ще й цього жалкувати дитині? Я ж їду з нею. Посаджу її у бухарестський поїзд — про що може ще бути мова? — говорить татко, що слід розуміти так: «Навіть коли б у Дарки був там у Чернівцях хтось, з ким їй спеціально хочеться побачитись, то будь спокійна. Я ж буду там і за всім дивитимусь пильним оком».

— Так? — повертає мама до Дарки своє строге (як не пасує воно до тих пухлих маминих губ!) лице. — Так?

— Ні! — і собі різко відповідає Дарка на питання, якого мама не наважилася висловити словами. — В мене є там одна справа (думала про гурток, щоб перед собою самою не бути негідницею, яка обманює рідну маму), і прошу мене навіть не відраджувати, бо я все одно зупинюся, бо… бо… мушу.

В Дарчиній постаті було стільки непохитності, що мама подивилася на неї довгим, повним догани поглядом і не спитала, яка це справа.

Не спитала, але і взагалі не мала бажання розмовляти більше з таким впертюхом, з таким непокірним, зухвалим створінням, як її старша дочка.

Мама встала й вийшла на кухню. Татко (він, як союзник Дарки, теж мусив почувати себе співвинним) вийшов за нею. Дарка почула, як мама говорила таткові:

— І в кого вона така вперта вдалася? Як камінь. Якщо вже намітить собі щось, то хоч на кусочки ріж — не поступиться…

— Чому ти кажеш — вперта? Вона просто вольова. А в кого вдалася? Не знаю. В усякому разі, не в мене. І слава богу, що не пішла в мене!

Оця перепалка напередодні Дарчиного від'їзду мала й свою добру сторону. Мама й дочка в хвилину розлуки пам'ятали про цю розмову, тому прощання їх було хоч і сердечне, але позбавлене сентиментальності, чому Дарка, правду казати, була дуже рада.

Вона підсвідомо готувала себе до самостійного життя, яке ввижалося їй вибоїстою, засіяною каменюками дорогою. Що ж допоможуть сентиментальні слізки, коли тут треба крокувати у невідоме, зціпивши зуби і затиснувши кулаки?

Побляклими сумними полями нісся поїзд. На ланах не було нічого, крім кукурудзи й картоплі. Загони картоплі, яка своїм фіолетовим цвітом навесні нагадувала квітучу галявину, тепер рябіли проскручуваним висохлим бадиллям, підсилюючи меланхолійний настрій природи. Навіть очерет понад озером вкрився оксамитними коричневими паличками в тон сухому бадиллю картоплі й споловілій кукурудзі.

Одне тільки небо вабило бездоганно чистою темно-синьою глибиною, але й цей вид затьмарювали останні ключі перелітних птахів.

І тільки можливість близької зустрічі з Данком відволікала Дарчине серце од невеселих думок.

Втім, наче забутий мотив пісні, згадалися Дарці слова Улянича: «Коли б ми могли глянути на життя з вишки його суспільного розвитку, й наші клопоти, й наші радощі з'явилися б перед нами в іншому світлі».

«Правда, — відповіла йому в думках Дарка, — лише не зразу можна забратися на ту вишку, але я хочу… я мушу… я буду!..»

Коли Дарка з татком приїхали в Чернівці, він поставив справу між ними так, як і повинна вона стояти між добрими колегами: