Ірина Вільде - Повнолітні діти

Чоловік Санди був з давно не стриженою головою кольору соломи. Своїми ясними, широко відкритими очима і невеликим, таким контрастним для всієї фігури личком він нагадував дурника з казки. Різниця була лише в тому, що в казці дурники звичайно одружуються з королівнами й самі стають згодом мудрими королями, а цьому так і судилося на ціле життя залишитися в дурнях. Інша справа, що Санда поруч з ним виглядала, ніби справді королівна з казки.

— Як ти могла за нього піти? — запитала Дарка, хоч добре знала, яка це безтактність — гудити перед дружиною її чоловіка. — Це ж, Сандо, на все життя! Ціле життя матимеш ту стріху перед очима…

Санда червоніє злегка і здвигає плечима:

— Овва!

Вона статечно, наче хтозна-як довго господарює вже, запрошує Дарку, немов якогось поважного гостя, у велику хату.

Велика хата — це навіть не кімната, а сховище парадного одягу, взуття, зерна, прядива тощо. Насамперед тут ніхто ніколи не живе. Тільки у незвичайні для родини події, як весілля, хрестини чи смерть, сім'я користується великою хатою. На чисто застеленій постелі лежить гора, рогами догори, вишитих заполоччю подушок, на яких ніхто ніколи не спить. Вони недоторканні. Сплять у малій хаті, на подушках, напханих вівсяною соломою. В головах постелі, на всю її широчінь, стоїть залізом кована скриня у червоних півниках з неприродно великими голубими очима. Піч, розмальована у пави й квіти, така чиста, що здається навіть якоюсь бутафорською. На печі, тобто на місці, що служить звичайно за ліжко, стоять мішечки із збіжжям, вузлики з мукою. В хаті, незважаючи на спеку за вікнами, було холодно й сиро, як у льоху. Через маленькі шиби, обліплені кольоровими, вирізаними мереживом папірцями, не доходить сонце.

Дарку починає вже бентежити поведінка Санди: звідкіль й навіщо така церемонія поміж давніми подружками-сусідками?

Дарці хочеться якимсь чином розірвати цю штучну заслону поміж ними. Їй здається, що коли вона заговорить щиро-щиро до Санди, то та не витримає і знову стане її подружкою, якою була колись.

— Сандо, — каже Дарка голосом, що не говорить, а співає, — чого ти до мене якась така?.. Хіба ти мене забула, відвикла від мене за той рік, що мене не було вдома? Мені тебе так жаль, Сандо!

Дарці жаль Санди тому, що вона вбачає якусь далеку аналогію поміж Сандою і своєю незавидною долею.

Та Санда невблаганна. Вона робить на Дарку враження людини, в якої після важкої хвороби відібрало пам'ять. Дарчині щирі слова наче пролетіли повз Сандині вуха, не зачіпають її серця.

— Не говори мені, Дарко, «ти», бо я вже віддана… Не пасує, знаєш. Я теж буду тобі викати, бо ти, рахувати, вже панна. Якби хто почув, що ми собі тикаємо, то з нас люди сміялися б. Аякже ж!

— Та що тобі бог дав, Сандо? Що з тобою сталося? Та де ж би я тобі «ви» говорила! Сандо, ти забула… таж ми виросли разом. Та з нас не тільки люди, а й кури сміялися б, якби ми ні з сього ні з того почали раптом викати. Яка ти дивна стала, Сандо… Я тебе не впізнаю.

— Не пасує, панно! Що не пасує, то не пасує! Так могло бути, доки я ще дівчиною була, а молодиці тикати все ж не пасує, хоч ви й панна собі… Адіт, я навіть у рідної сестри буду тримати дитину до хреста, аби ми собі викали. Вже кумі ніхто не зможе «ти» говорити.

— І чому тобі так хочеться, щоб усі тебе на «ви» величали? Хіба ти від цього іншою станеш?

— Як це «чому»? — піднесла голос Санда, і її обличчя загострилося. — Ви ще питаєте? А гонор? Кожна віддана жінка повинна мати гонор. Чекайте, як віддастеся самі, то будете знати.

— Я ніколи не вийду заміж.

— Е, чому не вийдете? Знайдеться такий, що й вас схоче. Зачекайте ще трохи. Хочете, панно, я вам покажу своє віно? Подивитеся, що мені мама дали.

Дарка така приголомшена незвичайною поведінкою Санди, що вже й віно перестало її цікавити, але як Санді дуже хочеться похвалитися перед панною своїм приданим, то вже хай…

З відчиненої скрині вдаряє задух залежаного полотна, непровітрюваних кожухів і начебто запахом ладану чи воску.

Санда з побожністю виймає й показує Дарці пожовтілі від довгого лежання сорочки, вишивані важким чорно-червоним візерунком, жовті чоботи з барвистими китицями, горботки [43] Запаски, спідниці. , вишиті парчевою ниткою, довгі, на кілька метрів, крайки [44] Ткані жіночі пояси. , рушники на голову про неділю, сувій жовтувато-білого лляного полотна.

Дарка оглядала те без великого зацікавлення, хвалила З чемністю (все ще не могла позбутися важкого враження від цієї зустрічі), а потім щось пригадала: