Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Моя мама привезла мене на село пити молоко від кози. Щоб я себе поправила добре за канікули. Вона, бідна, не розуміє, що мене може поправити не молоко, а товариство… рух… шум. Я кажу до Данка: робім щось бо я здурію…

«А, він вже у Веренчанці, — загорілася свічечка в Дарчиному серці й відразу ж освітила всі її думки, всі почуття, — він уже тут…»

— Я кажу Данкові: ти збирай парубків, — але, вловивши усмішку на губах у Дарки, весело засміялася: — Ой… ой… певне, щось не так сказала? Як має бути правильно? Як сказати по-літературному на нежонатого чоловіка? «Парубок», ні? Не добре? Треба казати «панич»?

— Ні, просто «хлопець».

— А «парубок» чому ні? «Парубок» — це кавалер, так?

— Так, але це переважно стосується сільських хлопців…

— Ага, розумію… розумію! А мені подобається слово «парубок»… Воно таке солідне. Я кажу Данкові: або робім театр, або концерт, або ходім на прогулянку. Де тут можна організувати прогулянку? Що тут є таке… над… надзвичайне? Нема нічого? Ах, це нітрішки не шкодить! Ми зробимо його, як нема. Ви знаєте, що ми можемо зробити? Ми можемо… сказати… що на тому місці, наприклад, колись давно був бій між нашими князями і турками. А хіба що? Мало тут всяких боїв було? Ха-ха-ха! Байдуже, чи там був у дійсності, чи не був бій. Я взагалі ніскільки не вірю історикам… Грундзахе [45] Головна справа (нім.) . , аби ми мали причину вибратися на прогулянку за село… Я чула, подумайте собі, що панна Софі вийшла заміж… Жаль, жаль… така мила панна — і раптом заміж… Ви не вважаєте, що це трішки смішно: виходить заміж? Ви подумайте: раптом міняти своє прізвище, чужій дамі говорити «мамо», чужому добродієві — «тату». Ха-ха-ха! І взагалі це просто смішно! Ну, ви одягайтесь, і підемо до Підгірських.

Дарці кров ударила в голову. Як же їй ще одягатися, коли вона вже нарядилася до виходу? Ляля зрозуміла, що пальнула нетактовність, і вмить виправила її:

— Це я тільки так кажу, щоб з себе посміятися… Бо ви одягнені якраз стильно, так, як кожна елегантна дама повинна одягатись у селі. Це я, ох і роззява… Добре я сказала «роззява»? Так треба казати? Роззява з мене, я ж не подумала, що Веренчанка — це не Відень… І дивіться, які сміхи я з себе зробила. Ще й капелюх наділа на голову, ха-ха-ха… Фу! — вона скинула капелюх з голови й повісила його за гумку на руку, ніби кошичок. — А як же ж там Орися?

Дарка соромилася признатися, що Орися ще й досі не була в неї. Зрештою, для Лялі це питання не було найголовнішим. Орися була в цьому випадку тільки зачіпка. Ляля згадала Орисю, щоб мати привід спитати про Стефка.

— А Стеф? Як же ж Стеф поживає? Я така свинка: ні разу не написала до нього. О, не тому, що я не хотіла, гот бегіте! [46] Боронь боже! (Нім.) Навпаки, мені дуже хотілося написати йому гарного листа, але знаєте, як це буває? Приходиш додому пізно, втомлена уроками, й думаєш: завтра вже обов'язково напишу йому. А завтра знову уроки, вправи, і знову втомляєшся, і знову говориш собі: завтра вже обов'язково напишу… І те саме. Він не гнівається на мене, як ви думаєте?

— Я думаю, що ні… Стефко послав вам листівку на різдво.

— А так-так… Смішно так вийшло…

— Чому смішно?

— Він написав відкритку по-українському, а мої дядьки (чи не диваки?) подумали, що вона написана по-турецькому.

«Що за дурниці! — хмурить Дарка свої брови. — І що за ідіоти ті її дядьки з Відня!»

В міру того, як вони наближаються до приходства, в Дарки спадає зацікавлення щебетанням Лялі. Гостре усвідомлення, що вона незабаром зустрінеться з Данком, наче паралізує її.

Перша радість від того, що він взагалі у Веренчанці, поволі поступається пекучому питанню: як він її зустріне? Адже всі, в тому числі й Ляля, знають ще з минулого року, що Данко й Дарка симпатизували одне одному. Але ніхто, крім одного Стефка, якому нема діла до чужих справ, не знає, що Данко проміняв (так-так, треба мати відвагу називати речі своїми іменами) її на Лучіку Джорджеску, дочку поліцейського префекта.

Для Дарки це не тільки біль, але й сором, може, навіть сильніший за біль. І от тепер Дарчин сором повинен вийти наверх. І всі тепер знатимуть, що Дарку покинули. Чи може бути більший сором для дівчини? Вона ладна була (на жаль, і це вже було пізно) домовитися з Данком, щоб він на людях, бодай на перших порах, тримався так, щоб ніхто не здогадався, що поміж ними стався розрив. Як же тепер розуміла вона ту дівчину, що просила в козака: