Євген Гуцало - Мертва зона

— А де мій портфель? — запитав чоловік. I раптом зір його спалахнув радістю, й лице також спалахнуло, наче під веселим промінням.

— Шукай сам, коли так тобі потрібен.

— Е-е, коли вже ти ладнаєш мене, то й портфель знайди.

Він наче аж зараз оговтався, знову сів на ослоні й навіть руки на грудях склав. Здавалось, треба журитись, а він вдоволений, бісенята в зіницях почали метушитись, навкулачки стусатись. Лукаво так позиркував, як Тетяна за тим портфелем по кутках нишпорить. До нього верталась утрачена гідність, уже почувався господарем, навіть командувати взявся:

— А в ковбашці подивись, може, там цибулею притрусила.

— Чого б це я в ковбашці тримала? — бурчала Тетяна, проте лізла в ковбашку, перевертаючи там лахміття, недопалки свічок, прибережене для праски деревне вугілля.

— Заглянь під лежак!

— Хіба ж він там коли-небудь валявся? Але лізла на піч, нишпорила під лежаком. Вже не мала тієї відваги в грудях, що перше, вже почувалася так, наче була в чомусь винуватою. А Юхим помічав те і прикрикував:

— За гладущиками подивись, там у тебе всякої всячини повнісінько.

Про той портфель його знало все село. Дістався він Юхимові од директора школи. Одного разу поїхав директор в область на якусь нараду, а повернувся в село з новісіньким портфелем — із свинячої шкіри, з блискучими металевими косинцями на згинах, з двома широкими пряжками. Віз Юхим директора з вокзалу, а той уголос візьми та й пошкодуй, що не покинув старого портфеля в місті, взяв назад. пздовий нічого не сказав на те, але всю дорогу тільки й думав про старий портфель. Вже коли під'їхали до школи, вже коли директор скочив на землю й почав розминати ноги, він таки не стримався:

— Якщо хочете викидати, то ліпше мені від дайте…

— Ви про що? — непорозуміло запитав директор.

— Портфель ваш старий…

З тих пір Юхим майже нікуди не виїжджав без портфеля. I не подумайте, що він туди харчі клав, коли вибирався в далеку дорогу, — ні, харчі він клав, як завжди, в торбинку, котра зверху затягувалась на шворку. А портфель був порожній. Скажімо, йде чоловік до крамниці солі купити, гроші покладе в кишеню, а портфель під пахву — і гайда. Спершу кожен увагу звертав на те, навіть розпитували, що та до чого, — і Юхим почувався неабиякою людиною. А згодом і підсміюватись почали, то в своєму селі перестав носити директорський подарунок, зате коли вибирався в сусідні села — неодмінно брав. Та й до району вже ніколи без портфеля не виїжджав. Як-не-як, а в базарний день у містечку багато приїжджого люду, не одне може подумати, що ти районне начальство, а то — дивись! — ще з вищої гори. Тримаючи під пахвою портфель, перероджувався Юхим, здавалось, має неабияку вагу, та й з Тетяною тоді поводився незалежно. «Завтра мені в дорогу, — казав поважно, — не забудь начистити портфель смальцем, хай блищить». Одказувала: «Ти б хоч дірку залатав, там така, що кицька пролізе». Заперечував: «Про портфель говориш, ніби про наритник. Я дірявим боком до тіла прикладаю».

— Шукай, шукай, — наказував зараз Юхим, ще ширше та певніше розсідаючись на ослоні. — Бо як же я тепер на люди вийду? Глянь за помийницею, може, там…

Тетяна нібито й гніватись перестала на нього. Мабуть, знала, не знайде портфеля — непереливки будуть.

— Що, нема? — допитувався чоловік. — Отака ти господиня, не знаєш, де в тебе що лежить. I ти хочеш, щоб я без портфеля з дому пішов? Е-е, ні! Забирай капшук, складай докупи всі лахи, бо нікуди я не піду, поки пропажа не знайдеться. А ти як думала?!

Тетяна не відповідає. Справді, де могло дітись оте дрантя, сміх отой? Наче завжди напохваті лежало, перекидалися ним, не раз хотіла викинути, та Юхим не дозволяв. I сьогодні зранку ще ніби очі їй муляло… I де тільки могло запропаститись?

I Юхим теж почав шукати. Рядно на лежанці підняв, у діжку для замісу тіста заглянув. До сіней рипнув та й — хутенько до курячого сідала. Еге ж, як поклав він тут зранку свій портфель, і досі лежить. Притрусив його сухими кізяками, сміттям присипав. Нехай спробує хто-небудь знайти! Аж усміхнувся од утіхи.

Авжеж, він прийшов до Тетяни ділитись, прийшов забирати своє, але без портфеля нікуди не подасться. Бо з портфелем він чоловік, а без портфеля — казна-що!

Тепер корова стояла в коморі й світила великими вогкими очима. Гарні були в неї очі, розумні, а що вже блискучі — так і блимає ними, аж у твоїй душі розвидняється. Всі діти поприбігали, в коморі й повернутись ніде; ряба притулилась до стіни, аби їм більше місця було. Мати стала в сінях, а наблизитись боїться, наче то не їхня корова, а чужа. Чернега ж тримає налигач у руках, бубонить: