Євген Гуцало - Мертва зона

— Як ся маєте, кумо? — поспитав Самець, начебто жартома поспитав, а лице як було замерзлим, то так на ньому нічого й не здригнулося.

«Вже й кумою стала, вже й породичались», — подумала Меланка, а вголос:

— Та так, як і наш похресник.

Господи, треба ж було змовчати! I що це її за язик смикнуло?.. Бо цей Самець хіба одну людину на той світ спровадив. Та він і комара ладен задушити тільки за те, що той на цьому світі живе, а якби ще спробував укусити…

— Авжеж… — несподівано згодився Самець і зміряв її важким поглядом — та таким важким, наче надгробний камінь їй на груди поклав. — А це що за проява? — і кинув на Мотрю з Торбою, що вже не куняла, а сиділа рівно, дивлячись на прибульців некліпливо і спокійно.

— Прошачка… Божа людина…

— Всі ми божі, — розважливо сказав Самець. Зиркнув на образ у кутку, а тоді вже рівним голосом наказав Мотрі: — Ану век!

Вона слухняно підвелась і поволеньки подалась через хату. Німець в окулярах не так посторонився, як одсахнувся від неї, і в його навдивовижу прозорих очах схлюпнувся й затремтів блакитний острах. На лобі збурилося дві зморшки, а коли прошачка вийшла й ті зморшки розгладились, то залишились замість них дві тремтячі борозенки. Німець непорозуміло глипнув на Юрка, далі на Самця, поправив окуляри і з перебільшеною увагою втупився в Меланку.

— Немає пошестей ніяких у селі, то нанесуть… — буркнув староста, немов тими пошестями був найбільше заклопотаний.

— Де дівку свою сховали, кажіть! — це Юрко.

Усе ще гладила долонею припічок, а по спині одна мурашка прудко побігла, лоскочучи колючими лапками, а за нею — і друга навздогінці.

— Хіба ж не шукали? — зітхнула.

— Ви, тітко, признавайтесь, бо ми до вас не свататись прийшли. Прийдемо свататись — тоді й жартувати будемо.

— Нема її, в Нападівку до родичів три тижні тому подалась. Самі ж бачите, що нема.

Німець, мабуть, нічого не тямив, бо дивився хоча й насторожено, але трохи дурнувато. В Юрка ж були не очі, а ножі, і він тими ножами не тільки Меланчине живе тіло рвав, а й душу її краяв. Самець не втрачав рівноваги — розглядався по кутках, наче для цього й прийшов сюди.

— Коли знайдемо, буде вам погано, — знову Юрко.

— Та вже ж… краще не буде, а що гірше — то, мабуть, теж не буде.

Юрко, рішучий, зазирнув під тапчан, потім — на піч. Одслонив віко скрині, туди-сюди перевернув полотно, що дно прикривало. Розкарячився — і в штандари по плечі заліз. Нічого не побачив, але взяв коцюбу й коцюбилном там поворушив, лиха година тобою б ворушила, коли ти так стараєшся!

— Підпілля в хаті нема ніякого?

— Чи ти не знаєш? Яке підпілля, коли глиняна долівка…

Подерся на горище, ліхтариком там присвічував, щось перекидав, лаявся крізь зуби, а зліз назад — весь у павутинні, порохном притрушено брови, а до вуха чи то кізяк, чи то яка інша хороба причепилась.

«Ну й запопадливий же ти, Юрку, чом я тебе малим не задушила, коли ти по моєму подвір'ю бігав, коли ти з моєю Галею грався? I що тобі та Галя лихого заподіяла, що ти її сліди винюхуєш?»

— Підніміть ляду, — наказав Самець.

Хотіла не скоритись, але таки зігнулась над лядою. Взялася за клямку, тягне до себе — не може підняти. Чи то так ляда поважчала, чи то в неї руки віднялись… Тоді Самець одтрутив її плечем, сам легенько підняв — та й став спускатись по драбині. Меланка не чула свого тіла. Яби ж вони, проклятущі, усі втрьох залізли в погріб, то можна б зачинити, а там — що буде, то буде. Але ж і Галя тамки, не зачиниш…

Юркові уста скривилися в глузливій посмішці. Та зразу ж стер той посміх — і до Меланки:

— Хіба я не знаю, що ви, тітко, хитрі? Ви такі, що самого чорта піддурите…

Але вона не чула, що він каже. Всією істотою слухала — що там у погребі. Так зіщулилася від страху, що сама собі здавалась не більшою за горошину. Ну, зовсім маленькою, такою, що могла непомітно скотитися вниз, туди ж таки, в погріб…

Голова з погреба стала показуватись, плечі, руки. А Меланка боялася — і все шукала Самцеві очі, щоб заглянути в їхню помережану червоними жилками пустку. Зустрілись поглядами — і спершу ноги в Меланки дрібно дрібно затремтіли, далі ж раптово задерев'яніли. Бо прискали з його очей лукаві іскорки, але якісь наче приховані, обережні. Обтрусив коліна, мовив:

— З голоду не повинні померти, бо бараболі трохи маєте…

Юрко докинув:

— Та й сало, мабуть, десь є заховане.

«Заховане. Бо хіба ти мало його залив за шкуру мені та людям? Під шкурою моєю заховане».