Ну і жінки… Жінки, еротизм та відчай яких чудово передали акторки Леа Дрюкер та Стефані Клю (остання є цивільною дружиною режисера)! Звичайно, що саме жінки в цій історії є справжніми героїнями. Обидві є жертвами, тільки одна – величезного кохання, інша – його відсутності. Вони прекрасні у своїй пристрасті та відчаї. А Матьє Амальрік як актор передбачувано зіграв головного героя – роздавленого почуттями жінок чоловіка, який, втім, також став жертвою немилосердних богів кохання.
Цей достойний і дуже французький фільм стане справжнім відкриттям для багатьох з вас. Особливо для тих, кому поталанило любити по-справжньому…
La Chambre bleue,Mathieu Amalric, 2014
Ван Гог
(режисер Моріс Піала, Франція, 1991)
Інколи хочеться говорити зовсім тихо. Так, щоб почули тільки ті, кому це потрібно. Так, щоб повірили лише ті, хто ще здатен вірити. Хто здатен зрозуміти відчай та самотність іншого – будь-кого з сьогодні живих або вже спочилих навічно. Навіть якщо це відлюдник, невдаха чи маргінал. Навіть якщо це Вінсент Ван Гог. А саме таким був в останні місяці свого життя великий на сьогодні художник. Хочеться говорити з тими, хто здатен забути про теперішню вартість його картин і був би готовим залишитися з ним поруч тоді, коли майже нікого не було поруч…
Про такого Вінсента Ван Гога знятий фільм прекрасного французького режисера Моріса Піали з простою назвою «Ван Гог».
Фільм розгортається неспішно, немов тюльпан сонячного ранку. Він, як і роботи імпресіоністів та постімпресіоністів, ловить та відтворює окремі миті часу, вірніше, наші враження чи уявлення про минуле, яке ми склали через сто років любові до їхнього живопису і трагічних біографій. Однак Моріс Піала – визнаний прихильник об’єктивності та реалізму в кіно – повертає нам образ «живого», а не канонізованого художника, якого творило значною мірою саме середовища спілкування. Фільм також про час, який народжує геніїв і їх же ховає в закутинах суб’єктивної пам’яті.
Режисерові вдалося навдивовижу атмосферно та психологічно вірно передати дух тієї епохи, коли жив, творив і помирав великий голландець. Ван Гог як історичний персонаж сам фактично стає полотном, на якому Моріс Піала створює власний філософський твір, тонкими психологічними мазками роздумуючи про любов і ненависть, вірність і зраду, співпереживання і черствість. Режисер сміливо змішує фарби людських характерів так, що стираються стереотипні моральні та ціннісні межі між респектабельним класом і соціальними низами. Фільм здирає з людей зайві шати матеріальності й залишає їх голими та беззахисними перед присудами совісті, немов повертаючи їх у загублений рай під покровом Бога.
Тексти діалогів у цьому фільмі – справжня література. Причому слова загортають образ дійсності в синхронному дуеті з візуальним зображенням. Візуальне вирішення фільму, також дириговане режисером, позаяк фільмували аж три оператори, відтворює не стільки процес творчості (що було б більш виграшно, але й простіше також), скільки емоційність природного та життєвого середовища, в якому жив художник.
Персонажі цього фільму оголюють свої та наші душі, тоді як сам художник залишається закритим і до кінця нерозгаданим, немов далека галактика, яка хіба що підсвічує наші власні шляхи. І саме цього хотів досягнути режисер: уникати поверхнево ефектних деталей біографії художника й перевести інтригу творчості з зовнішніх проявів його буцімто депресії та неврастенії у психологічні та візуальні деталі повсякденності для того, щоб краще зрозуміти як самого художника, так і тих, з ким він спілкувався.
Поступове народження драми, яку більшість знає з ефектних скандальних епізодів біографії – тут показане через складні психологічні стосунки Ван Гога з братом Тео і його дружиною, лікарем Гаше і його донькою, простими людьми з провінції, коханками та повіями. Більшість з них ставали героями його картин, а, отже, і на якісь моменти, і життя.
Найбільшою інтригою цього фільму є спостереження за розгортанням спокійної зовні, але термоядерної за внутрішнім напруженням драми. Режисер пішов на ризик, знімаючи дуже суб’єктивну інтерпретацію останніх тижнів життя Ван Гога. Це справжнє авторське кіно, в якому Ван Гог – головний, але лише один із героїв кінороману авторства Моріса Піали. Не фільм обертається довкола Ван Гога, а Ван Гог – на найближчій орбіті обертається довкола ідеї режисера. Піала навіть свідомо привніс у сценарій любовну лінію (про яку не згадують у своєму листуванні брати Ван Гоги, а, відтак, правдивість якої невірогідна), яка допомагає зрозуміти психологічний стан художника напередодні смерті.
Читать дальше