Олег Яськів - Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно

Цей фільм – саме той приклад, коли мистецтво підноситься над реальністю й возвеличує її силою розуму. А достовірність дійства перевершує можливості дійсності.

Багатошаровість смислів, які приховані в драмах Шекспіра, у цьому фільмі проявлена якнайкраще. Катарсис глядача досягається силою поетичного слова та художньої форми.

Така екранізація слугує бездоганним аргументом на користь свідчення геніальності того, хто творив під прізвищем Шекспіра. Світ – це сон, з якого не хочеться прокидатися. Тому що дійсність, в яку повернемося, страшить і знебарвлює фарби й мрії.

Шекспір безкомпромісно чесний із нами. Справедливість, яка є одним з етичних стрижнів фільму – насправді слабка, немов полуднева тінь або обриси нічних постатей. Відчай натомість яскрить фарбами, щедро нанесеними на тіло фільму.

В епіцентрі драми – протистояння лихваря та купця, які скріпили договір грошової позики жорстокими зобов’язаннями. Для лихваря – це нагода помститися за приниження та зневагу, яку він відчуває з боку християн і свого візаві, а також вилити свій відчай від підступної втечі єдиної доньки з гетто батьківського помешкання у відкритий життєвий світ. Для купця – це можливість допомогти своєму збіднілому та легковажному молодому другові одружитися з жаданою нареченою, яка володіє не лише великим спадком, але ще більшим розумом та жагою кохання. Проте доля ускладнює очікування сторін і примушує інших персонажів втрутитися у фатальну гру, у якій не буде легких рішень. Таким чином фільм стає драмою, яка тривожно балансує між трагедією й любовною елегією, магнетично утримуючи увагу до останнього кадру.

Краса Венеції (через кінооко чарівного оператора Бенуа Делома) розчинена в просторі фільму, немов дрібні краплі туману над ранковим містом. При цьому Венеція показана в інтимному наближенні. Жодних загальних планів, жодної надмірної розкоші, яка б нагадувала погляд туриста, жодного приводу для невиправданого зловживання красою міста. Лише деталі – фрагменти настінних фресок, химерне різьблення на меблях, присмеркові ракурси вузьких каналів. Але все разом викликає наркотичний ефект перенесення в часі, огортає вечірніми обіймами казкової історії, якою з насолодою смакуєш.

Час немов розкриває свою браму, і персонажі стають реальними, якими б їх міг бачити Шекспір. Аль Пачино в образі єврейського лихваря Шейлока немов зійшов із картин Тінторетто, у глибоких зморшках якого відбита тисячолітня непроста доля співіснування з релігійно й ментально чужою більшістю. Джеремі Айронс, органічний у ренесансних інтер’єрах, з безрадісним, але насиченим обличчям віддзеркалює екзистенційну тривогу купця, життя і доля якого залежить від морської удачі торговельних каравел на відкритих просторах незвіданого безміру світу. Золотоволоса Лін Колінз немов безсмертна модель італійських художників того часу, яку спеціально для фільму відтворили майстри з віртуальної реальності. Джозеф Файнз – безсумнівно один зі звичних шекспірівських легковажних молодиків, на плечі яких автор опускав багатовимірний тягар життя.

Ми розуміємо, що кіно, яке у фізичному процесі променями світла формує на екрані віртуальну дійсність, а в метафоричному слугує різцем світла в темряві невідомості, в алегоричному трактуванні просвітлює сутність і театру, і людської комедії.

І прекрасний фільм «Венеційський купець» після перегляду залишиться для нас піснею любові, таємною усмішкою далекого в часі генія ренесансу, через слово якого й сьогодні промовляє до нас вічний архітектор всесвіту…

Блукаючи лабіринтом життя, одного разу ми обов’язково зустрінемо жінку, яку захочемо зробити своїм супутником. Самотність подорожі від цього не зникне, просто буде за кого триматися на найлиховісніших маршрутах. Отак і блукаємо в темряві вічності, освітлені лиш енергією спільної любові, якої хтозна чи вистарчить на наступний крок. І нехай стіни довкола розписані інтимним живописом, а любовна лірика тонкими папірцями розвішана на перехрестях коридорів, і припустимо, що ми навіть можемо дещо з цього розгледіти в темряві або пригадати по пам’яті, чи будемо ми впевнені, що це про нас, двох загублених в темряві історії закоханих або ж просто випадкових супутників?

Ми просимо більше світла, щоби розгледіти такі зрозумілі лінії, прокладені закоханою рукою старих художників, ми прагнемо розчути музику, яку колись писали композитори на згадку про свої почуття, ми впізнаємо в чужих віршах слова про власні почуття, а в проєкціях кінокадрів – декорації власного життя. І все ж таки все це в єдності – не про нас. Бо ми неповторні у своєму пізнанні ближнього, у прийнятті протилежного, у теоремі кохання, яку кожен доводить по-своєму. Так було і так буде, навіть коли ми щезнемо з цього нескінченого лабіринту…