1 ...8 9 10 12 13 14 ...22 Багато прекрасних речей і творів було створено на славу жінки. Фільм видатного американського режисера Романа Поланського «Венера в хутрі» серед них і яскраво це ілюструє.
Його фільм є екранізацією п’єси американського драматурга Девіда Айвза, яка своєю чергою по-сучасному інтерпретує класичний роман нашого земляка Леопольда фон Захера-Мазоха, у якій той розповідає пікантну еротичну історію про домінування та підпорядкування. Така собі японська лялькова іграшка Дарума, що містить у собі, ніби інші дещо менші ляльки, щораз нові трактування. І якщо класичність письменника не для всіх ще є переконливою, то в таланті та місці на кінематографічному Олімпі кінорежисера не варто сумніватися.
Роман Поланський – l’enfant terrible сучасного кіно, який майже з початку своєї кар’єри ще в соціалістичній Польщі намагався якщо не епатувати публіку, то принаймні бути вільним і чесним у творчості. Йому притаманні особливо гострий погляд на світське життя, критичне ставлення до обивательства, публічна десакралізація інтимного життя, відважність у психологічних експериментах, часто за межами дозволеного. Через це біографія режисера – постійна втеча від переслідувачів, яка розпочалася з щасливого порятунку з варшавського гетто, а продовжилася втечею зі Сполучених Штатів від сексуальних звинувачень у Європу, де ще до сьогодні йому доводиться змінювати країни з м’якшим правосуддям, а на свій захист збирати підписи провідних режисерів світу.
Але це таке – плітки про особисте. Переконаний, що колись про його життя писатимуть книги й зніматимуть фільми. Поки ж що він сам у свої вісімдесят з гаком Поланський продовжує дарувати прекрасні фільми, ставлячи їх у Європі.
«Венера в хутрі» стала продовженням лінії камерних, «театральних» або ж «розмовних» фільмів, які режисер розпочав блискучою комедійною «Різаниною», бенефісі акторського квартету на чолі з Кейт Вінслет. Цього разу у фільмі лише дві дійові особи, яких грають Емануель Саньє (у житті – третя дружина режисера) та Матьє Амальрік (у житті майже двійник молодого Поланського). І це прекрасний дует! Неймовірної сили акторська гра, з усіма можливими відтінками та перевтіленнями.
Поланський уміє талановито підтримувати драматичну напругу у своїх фільмах. І не залежить, чи фільм має гостру сценарну інтригу, сягаючи часом трилеру, чи дія просто відбувається в майже театральних декораціях й обмежується лише діалогами, ефект, як правило, один – цілковитий магнетизм екрану, неможливість відірватися, перевести подих, а згодом – тривалі емоції та післясмак.
Фільм «Венера в хутрі» однією ногою стоїть у світі мистецтва, літератури й театру, а іншою – у світі реальності з його еротичною чуттєвістю та іронією. Тому цей фільм попри тематичну наповненість мотивами спокуси, влади та сексу, зовсім позбавлений вульгарності. Недаремно жанрово фільм навіть означується як комедія.
Хоча зрозуміло, що все значно серйозніше. І Поланський сміливо виходить за стіни театральних декорацій та відомої усім пікантної історії, атакуючи нас новими ідеями та нерозв’язаними запитаннями, когерентними до людини двадцять першого сторіччя. Здається, що слідом за акторами та режисером ми всі готові скинути свою звичну суспільну «шкіру» і одягнутися в іншу або ж залишитися в тій, що ближче до тіла, до правди…
І звичайно, що в центрі фільму, як і належить – Жінка. Бо не відбулося ще такої ментальної революції, яка би посунула її з головного місця в житті мужчини. Які б віяння толерантності ми зараз не переживали.
Тож наважтеся на подорож лабіринтами людської душі й сексуальності.
La Venus a la fourrure,Roman Polansky, 2013
Вечiрка задоволень
(режисер Клод Шаброль, Франція, 1975)
Тепла осінь вичавлює літню поблажливість. Помічаєш заклопотані обличчя, нервові кроки, заховані погляди. Розумієш, що це лише вуличні набряки внутрішніх проблем. Знаєш, що не тільки все найкраще замасковане в мовчанні, але й найгірше також. Намагаєшся пробитися до справжніх історій через засклену метушню перехожих, а насправді стаєш елементом механізму колективної неуважності.
Що несуть ці люди в потоках вулиць? Якими лабіринтами блукатимуть їхні душі, коли вони заховаються в темні пащі брам? Скільки любові чи ненависті заховано за цегляними фасадами їхніх помешкань? Як правило родинних, як правило створених для щастя…
Питання з ризиком, бо відповіді можуть бути незручними. Когорти психологів, філософів, соціологів зробили своєю професією цю небезпечну гру. Не стояли осторонь і митці. Услід за літературою, таємниці людської душі, особливо в тандемі чоловік-жінка, послідовно розкриває і кінематограф. Звичайно, величезна кількість схематичних та поблажливих до правди фільмів «про любов» і «про сім’ю» здатна викликати зневіру в допитливого глядача, який у кіно хоче бачити дещо більше ніж розвагу. Але насправді є і немало по-справжньому чесних і художньо довершених стрічок, які бодай частково освітлюють темні лабіринти сімейних стосунків.
Читать дальше