Олег Яськів - Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно

Ми ніколи не розминемося з казкою, нехай навіть останню й загубили в нетрях пам’яті. Адже казка, міф, легенда, як також ідея, теорія, переконання – це сходинки до неба, по яких ми підіймаємося упродовж життя, щоби колись, після його закінчення, вже «не почути» від друзів та близьких майже казкову легенду про своє прожите життя. Ми ж розуміємо, що дитячі казки – це як мелодії без аранжування: вже є головна ідея, але божественний декор звуків та думок з’явиться пізніше, вже в дорослому житті. І все ж ідеї майже не зміняться. Не зміняться наші уявлення про перевагу добра над злом, не зникнуть очікування на шляхетних принців та принцес, не розчарується віра у вірність та порядність, не зникне потреба допомагати слабшим, не знеціниться вартість любові…

Ми мислимо міфологічно, ми майже не виходимо з координат казки, навіть коли називаємо свої роздуми філософськими чи духовними. Власний світогляд формуємо на засадах полярних понять, які найкраще втілені в казках та легендах. Тому й притуляємося щоразу по-дитячому щиро до художніх творів, які повертають нам таку контрастну картину світу, без звичних і небезпечних розмитостей, невизначеностей та різнотлумачень.

Брати Коени – прапороносці американського кінематографу – є не просто чемпіонами в багатьох жанрах. Вони є першими, і не лише через унікальну свободу творчості, але насамперед через унікальну здатність перекладати дорослий світ мовою міфів та казок, не впадаючи в інфантильність комерційного кіно. За якихось тридцять років спільної творчості вони зуміли створити або ж ревізіонувати декілька жанрів кіно, задавши настільки високі стандарти, що мало кому вдається їх досягнути, не те що перевершити. Якщо говорити про кращі фільми у своїх жанрах, то за Коенами залишається «золото» в кримінальних детективах («Просто кров»), гангстерських бойовиках («Перехрестя Міллера»), інтелектуальних стилізаціях («Бартон Фінк»), психопатологічних трилерах («Старим тут не місце»), постмодерністських комедіях («Де ти, брате мій»), поліційних драмах («Фарго») та «найамериканськішому» із жанрів – вестерні («Справжня мужність»).

Їхня нова робота, створена на платформі Netflix , знову навіть своєю назвою – «Балада про Бастера Скрагса» – повертає нас у світ казок та міфів, в яких режисери так добре почувалися упродовж всієї творчості, знімаючи насправді дуже доросле, серйозне, а часом надто жорстоке кіно. Цей фільм одразу занурює нас у минуле, коли чорно-білі контрасти моралі проявлялися якнайкраще, а американське суспільство лише починало боротися за ті цінності, які зараз є двигунами його прогресу.

Але як це й властиво сміливому стилю Коенів – це дуже реалістичні історії, які лише виглядають немов міфологізовані казки. І лише Коени можуть наважитися розповідати їх в настільки неочікуваній манері: щасливого кінця немає; людина людині не друг, а ворог; добро програє злу; а духовне начало – матеріальному. Такі собі антиказки, або ж «недобрі» історії. Але це лише на перший погляд так здається. А насправді режисери пробують у такий спосіб повернути нам відчуття дійсності, неприкрашеної та жорстокої, в якій ми живемо, оголити справжню природу людини, не заховану в снодійні ілюзії.

Це шість вестернізованих історій про життя самовпевнених ковбоїв, провінційних акторів, грабіжників, золотошукачів, наївних закоханих жінок, а також і таких жінок, що власноруч вершать правосуддя над негідниками.

Унікальність кінематографічного стилю братів Коенів полягає в тому, що навіть у найчорніших їхніх фільмах завжди присутня рятівна іронія та добрий гумор, які дають неперевершене відчуття легкості при перегляді. «Балада» – якраз легкий, попри жорсткість та повчальність історій, фільм, навіть заявлений як комедійний кіноальманах вестернів.

Це, безсумнівно, черговий успіх легендарних режисерів. Американські кінокритики одразу включили його в десятку кращих фільмів року, а Венеціанський кінофестиваль відзначив за найкращий сценарій.

Це якраз таке кіно, яке за умови іронічної транскрипції та доброго почуття гумору зможе добре припасуватися під подушку в очікуванні на інші, «поважніші» дива, які принесе нам святий Миколай.

Серед суворого ландшафту скандинавського кіно, з його протестантським тонусом, екзистенційним сум’яттям, архіпелагами Бергмана, Дрейєра, стигмами Догми-95, епатажністю Трієра, маленьку Ісландію доволі важко розрізнити. Проте кіно цієї найпівнічнішої країни все ж таки має власне виразне обличчя. Його портретування вимагає цілісного занурення не лише в скупі на фарби холодні острівні пейзажі, але й у розуміння якщо не історії, то сьогоднішньої реальності та міфології цього не просто відокремленого від материка, але чи не найбільш ізольованого від європейської культури ментально і фізично народу.