Олег Яськів - Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно

Окрім яскравої колористичної та музичної атмосфери, не можна не відзначити блискучої гри Білла Мюррея в ролі Рузвельта. На відміну від інших спроб втілення політичних лідерів на екрані, як от двох останніх фільмів про Черчилля, у «Гайд-парку на Гудзоні» акценти зовсім інші, і, відтак, головні постаті вирізьблені іншої тонкості різцем. Якщо Черчилль в обох спробах постає переважно готовим політиком, який змінює історію. і лише десь на периферії уваги виявляє людські слабкості, то Рузвельт навпаки – людиною, яка в людських стосунках і почуттях якраз шукає духовні сили для майбутнього впливу на історію й немовби зупиняється перед фінальною частиною свого життя, яку ми вже знаємо з історії.

Тож очікуйте на гарний настрій, на нові емоції від цього несподіваного сміливого за змістом і повітряно-легкого за формою фільму.

Передчасний холод сліпою змією проповзає вулицями великого міста. Від цього обличчя перехожих стають ще сірішими, ніж зазвичай. Яскраві барви поглядів та контурні відтінки посмішок настільки легко здуваються з їхніх облич, що інстинктивно тягнешся до книги, загортаєшся в музику, забуваєшся в кіно – тільки щоб повернути віру в цю землю й цих людей. Адже це так важливо: вірити в людину, вірити, що у випадковому зустрічному впізнаєш зрозумілі вчинки та знайомі пристрасті, що друга можна знайти в будь-який період життя, що любов можна повернути, коли по-справжньому того забажаєш. Що після кожної хвороби обов’язково прийде одужання…

Велике серце чудового французького режисера Жана Бекера виходить далеко за межі кіносвіту. Його філософія є рідкісною в сучасному світі, де правлять першість «успішні люди», а в крайньому разі – публічні інтелектуали. Вона навіть трохи незручна для «світу слави», в якому ми зараз живемо, тому що Бекер вважає, що насправді світ створений для кожного. Тому що він простягає свою увагу навіть до тих, хто в очах «переможців» програв. Його герої – це прості, інколи маргінальні люди або ж «звичайні люди» звичайних професій, котрих ми переважно зустрічаємо довкола себе протягом життя.

Кіно Жана Бекера відсилає нас до гуманістичних традицій найкращої літератури – однаково, чи до класичної чи до сучасної – але обов’язково такої, що здатна розворушити наші заклопотані серця. Після перегляду його фільмів людина м’якне, і якщо має достатньо відваги, то й наважуся припустити, що стає трішки добрішою. Всі інші, кому непотрібні «занадто людські прояви», просто пройдуть повз такі фільми й стануть глядачами блокбастерів, артхаузу або ж попкорнового трешу. Якщо взагалі їм буде потрібне якесь кіно.

Ось і цей фільм став екранізацією відомого однойменного роману французької письменниці Марі Сабін Роже (2012). В основі його сценарію – історія літнього й достатньо мізантропічного чоловіка, який внаслідок аварії виявляється прикутим до лікарняного ліжка на тривалий період. Відтак, нездатний контролювати власну самотність та спокій – у переповненій пацієнтами, персоналом, друзями, рідними, новими знайомими палаті – він, взоруючи на їхні та власні історії новим поглядом, змушений прийняти нові правила життя, що в результаті призведе до переоцінки багатьох вчинків із минулого та намірів щодо майбутнього.

Світ у фільмах Бекера постає майже таким, яким і задумувався Богом – сповненим добрих і скромних людей, які кривди долі та несправедливості сприймають зі стоїчним смиренням. Але це аж ніяк не моралізаторська пастораль, якщо говорити про даний фільм. Адже головний герой – достатньо темпераментна людина з багатим на пристрасті минулим, і, відтак, всі події довкола нього виявляються бурхливими та емоційними. Але за цим «невинним» шумом емоцій ми поступово розрізняємо вразливих і самотніх людей, які потребують ближнього, мабуть, ще більше, ніж кар’єри чи слави. Бекер, услід за літературними класиками (Толстой, Самчук, Кізі, Барріко, Паассіліна та іншими) пропонує альтернативні сценарії життя людини, в яких вона завжди буде переможцем.

Унікальність творчості Бекера полягає в тому, що йому вдається огортати проникливо-людяні й по-справжньому драматичні історії в легку, майже комедійну форму. Але усмішка у його фільмах – делікатніша й значно глибша, ніж у жанрових комедіях. Тому й запам’ятовується надовго. І якщо ви шукаєте відповіді на питання «у чому ж магія французького кіно?», то цей та інші фільми Бекера якраз і є такими прикладами, які розкривають ці «таємниці»: людяність, чесність, емпатія, скромність.