Олег Яськів - Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно

В оригіналі фільм називається не цілком інформативно для стороннього глядача – «Містер та Місіс Адельман», хоча й натякає, що в центрі розповіді лежить життя подружжя. В українському перекладі прийнято більш романтичну, але від того не менш влучну назву «Він та вона», яка влучно відбиває філософський стрижень фільму. Він та вона – як два первинних начала людської природи, які переплітаються та борються один з одним, але складають єдине ціле. Тому поставтеся до назви цього чудового фільму поблажливо і з розумінням її універсальності.

Режисером цієї стрічки став відомий французький актор Ніколя Бедос, який зіграв також і одну з головних ролей. Іншу головну роль, його дружини – зіграла колишня фотомодель Дорія Тійє, яка разом з режисером працювала і над сценарієм. Але найцікавіше те, що в житті вони є громадянським подружжям.

Цей динамічний, емоційний та відвертий фільм несе в собі кращі ознаки французької кінематографічної школи, сміливо балансуючи на межі драми та комедії, а в чомусь іронічно імітуючи психо- та мелодраму. Втім, він запрошує до серйозної розмови на найголовнішу, інтимно-сімейну сторону подружнього життя, яка в наш час описується координатами любові й свободи. Тож і ми можемо підглянути через кіноекран у чужий світ емоцій та почуттів. Хоча хтозна, наскільки він виявиться чужим і чи не впізнаємо ми в героях також і власні історії…

Документальний фільм «Вони не постарішають» – без перебільшення унікальна робота сучасного кінематографу. Можливо, це останній пам’ятник воїнам Першої світової війни, збудований через сто років від її завершення поколінням, яке не застало жодного її свідка.

Перша світова залишила важкі стигми в пам’яті західної цивілізації, які надто повільно загоюються. Навіть виглядає, що з Другою світовою війною моральне оцінювання історії справляється якось краще. Причина ховається, мабуть, в герметичності причин першої великої війни, які мало хто, включно з істориками, розуміє й здатен добре пояснити загалу. Відтак, загибель десятків мільйонів молодих чоловіків без зрозумілої причини дотепер викликає моторошні сни як у Західній Європі, так і на інших континентах, охоплених англо-саксонською культурою.

Новозеландський режисер Пітер Джексон точно залишиться в історії кіно як автор епічної трилогії «Володар перснів» за культовим романом-фентезі Джона Толкієна. Проте його документальна робота «Вони не постаріють» ще довго не зникатиме з моніторів історичної пам’яті й залишатиметься візуальним камертоном народної совісті.

Фільм побудований у дуже оригінальній манері: змонтований він із виключно архівних хронік побуту британських солдатів під час війни, супроводжуваний закадровим текстом, скомпільованим цілковито на спогадах ветеранів або ж на їхніх листах додому. Таким чином ми практично не бачимо реальних бойових дій, зате чуємо голос простої людини, закинутої в трагічний простір світової війни. Залишаючи бої за лаштунками, ми стаємо свідками іншої, живої історії – від її початку, коли після оголошення війни сповнені ентузіазму молоді люди записуються добровольцями, вуличні оркестри створюють святковий настрій, їхні матері та дружини одягають найкращі строї, виявляючи солідарність та віру в швидкій перемозі усього добра (втілюваного їхньою армією) над всім злом світу (в уособленні, звісно, армії супротивників). Ми знаємо тепер, чим невдовзі обернулася така наївна та безпідставна радість одних мільйонів, які відправляли інші мільйони на бійню. Але режисерові важливо побачити очі солдатів, їхні усмішки та енергію маршових рухів для того, щоб потім повільно, знижуючи тональність від мажорної до мінорної, через зміну в настрої, через вражаючі деталі побуту, безпристрасний опис наслідків боїв показати руйнівну силу війни, яка знищує не лише фізичний світ, але і його духовну конституцію.

Такий режисерський прийом бездоганно працює з глядацькими емоціями. Жоден документальний фільм про Першу світову, яких створено багато й чимало з яких на високому рівні, не захоплює настільки приватними емоціями. Ми бачимо широкий спектр емоцій вояків у перервах між боями, їхні усмішки, ігри, жарти, повсякденні гігієнічні ритуали. Ми чуємо голоси з їхніх листів до рідних або повоєнних спогадів, в яких вони описують переважно час між боями, дрібні радощі та розчарування, особливі військові клопоти та переглянуті на війні цінності. Це зворушує. Це робить їх рівними нам, це робить їх зрозумілими наступним поколінням. Отакі, байдужі до другорядного, вони залишаться якщо не молодшими, то ніколи не старшими за нас.