Олег Яськів - Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно

У страхітливому побуті, бруді, болоті, антисанітарії цих вояків (тепер вже байдуже, на чиїй стороні вони воювали, адже всі жили однаково на цій війні) ми вбачаємо не менші страхіття війни, ніж у тлінних трупах на полі бою. Останніх також немало у фільмі, тому не думайте, що фільм шкодуватиме ваші емоції. Але поступово перестаєш сприймати їхні мертві фігури зі звиклим острахом, мабуть, під впливом рутинного життя самих солдатів, які спокійно, буденною мовою описують жахливі речі своїм рідним, особливо не задумуючись, що наступної атаки вони можуть стати такими ж трупами.

Відчувається пристрасність, з якою творив свій фільм Пітер Джексон. Він присвятив його пам’яті свого діда-ветерана тієї війни. Але думаю, що також і пам’яті всіх інших солдатів обох сторін фронту, які пішли й не повернулися, або повернулися й згадували жахіття війни до останнього подиху.

«Це не історія Першої Світової Війни, не історична розповідь, і вона навіть не цілком точна, але це пам’ять про чоловіків, які воювали – вони просто діляться своїми думками щодо того як це було бути солдатами на цій війні» – пояснював про свій фільм сам режисер.

Документальна фактура фільму ретельно збережена, хоча старі хроніки відновлені сучасними цифровими засобами настільки делікатно й ретельно, що навіть не помітно. Монтаж хронікальних кадрів і закадровий текст захоплюють складним неспокійним ритмом. Тому емоційно включений глядач відчуватиме себе немов на кораблі під час шторму, синхронно вслід за сценарієм переживаючи щораз нові й нові емоції.

«Вони не постаріють» зробив вагомий крок у розвиток кінодокументалістики, запропонувавши новий метод історіографії, відмінний від наукових книг, привносячи гуманізм та реалізм без шкоди історичній правді. Такі фільми захоплюють і хвилюють, змушуючи забувати, що перед нами не ігрове кіно, а всього лиш майстерно і з любов’ю скомпільована хроніка далеких часів.

У поверненні моєму є початок мій… Двоє, спочатку самотньо-єдині, розпочинають довгу мандрівку. У якийсь момент вони зустрічаються й продовжують шлях уже разом. Згодом настане момент, коли вже не відділиш власні почуття від спільних. Але може настати й такий момент, коли жодних почуттів уже не відчуватимеш… Важливо не пропустити оцю точку неповернення, після якої двоє втрачають один одного, подружжя розходиться, а самотність залишається останньою дорогою…

Коли кризи наздоганяють або роки випереджають наші мрії, ми повертаємося в місця, де любили, згадуємо часи, коли любили, пробуємо перезавантажити – щоб не спочатку, але знову – свої почуття.

…Нехай це буде Париж. Чому б і ні? Адже більшість, підігріта туристичним ринком та суспільством спрощених вражень, мріє про романтичний вікенд саме в Парижі.

Але нам, тим, хто шукає тіней духовного на слідах матеріального, хочеться більшого, ніж стереотипів культури гламуру, яка вимиває глибокі рефлексії з людей, а міста позбавляє справжніх урбаністичних нервів. Нам хочеться, щоби Париж був великою книгою, складною симфонією, театральною декорацією для нашого повернення до початку, до перезавантаження почуттів – після довгих років спільного життя або завантаження почуттів – на довгі роки спільного життя.

Камерний і делікатний у тихій інтимності британський фільм «Вікенд у Парижі» розповідає нам саме таку історію. Британське подружжя з професора філософії та учительки після 30 років подружнього життя повертається в місто, з якого вони розпочали спільну дорогу, для того, щоб оновити власні почуття, зберегти союз на тому етапі, коли діти вже стали самостійними, а пенсія позбавила активної роботи, і їх нічого вже не пов’язує, окрім власних почуттів. Кількох днів якраз достатньо, щоби підбити підсумки, зрозуміти себе у світі, переосмислити базові філософські та моральні цінності, переоцінити друзів, проаналізувати батьківський досвід і найголовніше – перевірити на справжність власні почуття, а відтак, у цілому – і якість подружнього життя.

Режисер Роджер Мічел обрав вдалий кінематографічний ракурс – показати чоловіка й жінку в період початку зворотного відліку життя. Коли вже немає потреби говорити один одному неправду, грати не свої ролі, приховувати потаємні бажання. Але при цьому авторам вдається уникнути заупокійного моралізаторства, і навпаки, створити майже комедійну легкість, де гострі діалоги сусідять з дітвацькими вчинками, де філософські узагальнення приправлені іронією, де сексуальність повертається, але в елегантний, сумісний до віку спосіб. Відтак, фільм інтригує інтелектуальним змістом, прив’язує легкою формою й практично з перших хвилин стає персонально близьким глядачеві.