Андрій Харук - Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років

Від початку новітній російський окупант заклав подвійне трактування поняття «українець», чим продовжував стару шовіністичну традицію розглядати українців як гілку «триєдиного русского народу». Цю «гілку» в період нової і новітньої історії не педалювали, але для часів князівської Русі-України придумали дефініцію – «Колиска трьох братніх народів», з яких російський за всієї «братності» визнавали старшим.

Закордонна історіографія та суспільно-політична думка послуговувалася для визначення сутності державної системи в Україні після 1921 р. поняттями «совітський», «совєтський». У такий спосіб чітко було означено російський окупаційний режим, який запанував в Україні після військової поразки Директорії УНР. Так вони намагалися відокремити питомо українські національні інституції від колоніальних, принесених на червоних багнетах. І це було слушним, бо і в міжнародній практиці не перекладають питомо іншонаціональні державні структури та органи: не НКВС, а НКВД; не КДБ, а КГБ тощо. До цього переліку зараховували й термін «радянський», який завуальовано прикривав комуністичний тоталітаризм покривкою влади народу – Рада.

Незважаючи на здобуття незалежності в 1991 р., українські історики й досі використовують поняття «радянський» на означення системи влади, принесеної більшовиками. Проте ніякої «радянської» влади апріорі не існувало. Радянська форма державності відійшла в небуття після розгону Установчих Зборів у Росії. Уживаючи форму «радянський» стосовно України, ми вносимо плутанину, бо Центральна Рада якраз і була радянською формою державності, значно більшою, ніж «Совєти народних депутатів». До її складу входили всі соціалістичні партії і не лише українські, а й російські, єврейські, польські. Хіба не одержали всенародної легітимації на виборах, бо почався більшовицький наступ. Також правим силам було відмовлено в представництві.

Якщо брати до уваги диктатуру пролетаріату як тоталітарно-деспотичну форму влади однієї партії, то такий усталений вислів, як «радянський режим», втрачає будь-який внутрішній зміст. Бо радянський режим апріорі не може бути тоталітарним.

Досі в Україні колаборацію кваліфікують лише як співпрацю українців з німецьким окупаційним режимом 1941—1945 рр. До того ж до колаборантів несправедливо зараховують представників українського місцевого самоврядування. Насправді, колаборація розпочалася значно раніше, коли багато українців підтримали російську більшовицьку окупаційну армію у 18—20-х роках ХХ ст. Ця колаборація мала два суттєвих різновиди:

1) колаборація з надією збудувати в Україні ліву (комуністичну) незалежну державу. Власне, таку колаборацію з примусу обставин можна вважати вимушеною – меншим злом. До неї належали українські діячі боротьбистської та укапістської партій, а також деякі члени РКП(б), що були свідомими українцями: В. Еллан-Блакитний, М. Скрипник, О. Шумський, П. Любченко, Микола Хвильовий, А. Річицький та ін. За суттю вона була й не зовсім колаборацією, бо ці діячі вірили, що будують ліву незалежну Україну;

2) колаборація за свідомим вибором окупанта як свого ідейного союзника. Остання в Україні мала масовий характер і охопила передусім непартійну масу пересічного загалу, який мислив категоріями «єдиної неділимої».

Українська революція 1917—1921 рр. не лише започаткувала українську державу новітнього часу, а й у ширшому сенсі стала каменем спотикання для поширення російської національної ідеї за межі території колишньої Російської імперії. Ідея українського світу, спроба утворення державного організму на українських етнічних територіях, які реально ледь чи вдвічі перевищують сучасну українську державу, змусили росіян відмовитися від бажання приєднати Боспор і Дарданелли зі Стамбулом до своєї імперії, до домінації на Балканах. Українське військо і повстанські загони зупинили наступ Червоних військ на Європу в 1919—1920 рр.

Українська ідея поклала початок відродженню Кубані, українського населення Вороніжчини і Стародубщини, українців Далекого Сходу, які намагалися утворити далекосхідну українську республіку і навіть Китай, де в Харбіні діяли потужні українські культурно-громадські установи. Кубанці воювали в Збройних силах УНР, постали вищі й середні українські заклади в Катеринодарі та інших станицях, із Вороніжчини походив один з найкращих поетів розстріляного відродження – Євген Плужник. Частиною України були Ростов-на-Дону і Таганрог, а також Берестейщина. Проте доба деукраїнізації і шаленого наступу російського шовінізму в 20—30-х роках ХХ ст. зробили свою справу, ліквідувавши український національний спротив у межах російської держави.