Андрій Харук - Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років

М. Міхновський, підозрюючи В. Винниченка в організації протигетьманського повстання, рішуче критикував його позицію в Національному союзі: «Я говорю тут як патріот… повстання небезпечне, знищить нас». І це були пророчі слова, як засвідчив подальший перебіг подій. «Націоналісти-самостійники О. І. Макаренко, І. М. Луценко, В. П. Оскілко, П. Ф. Болбачан не організовували повстання і були лояльні до Гетьмана, – констатував О. Макаренко. – Взяли участь у повстанні тільки тоді, коли воно стало неминучим, а треба було спасати національні здобутки»84.

Безсумнівні здобутки Гетьманату П. Скоропадського зовсім не означали відсутності помилок і прорахунків у діяльності його керманичів. У цьому зв’язку надзвичайно цінними є зауваги В. Липинського, який, власне, започаткував комплексне вивчення Української Держави. Учений чітко розрізняв два періоди в її розвитку: перший – самостійницько-хліборобський під час діяльності уряду Ф. Лизогуба і другий – федеративний, пов’язаний з урядом С. Гербеля, позначений перевагою «Протофісу» (Союзу промисловців, торговців і фінансистів України). Поступки останньому й проголошення федерації з Росією В. Липинський вважав політичною і національною катастрофою для консервативної хліборобсько-землевласницької верстви, яка відігравала вирішальну роль у будівництві державної і національної незалежності першого періоду.

На тлі руйнації більшовиками національних і соціальних вартостей Україна демонструвала своєрідний прорив у майбутнє, утверджувала незаперечні державно-правові й національно-культурні цінності. Короткочасний досвід Української Держави Павла Скоропадського є переконливим доказом реальних творчих здобутків українського консерватизму, адаптацію якого до сьогоднішнього буття України важко переоцінити.

Наприкінці 1919 р. хлібороби-демократи запропонували П. Скоропадському «скористатись із своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державности». Відтоді, за словами С. Шемета, «починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями монархістами»85.

Спираючись значною мірою на практичний досвід Української Держави П. Скоропадського, В. Липинський розробляє теорію спадкової монархії в Україні. Обґрунтувавши національно-державні традиції інституту гетьманства, В. Липинський доходить висновку, що саме спадкова, «дідична» монархія, яку наприкінці свого життя обстоював Б. Хмельницький, має стати найбільш вдалою формою державного устрою в Україні.

Розробивши ідеологію модерного українського монархізму, В. Липинський намагався перебороти однобічність розвитку нації, зміцнивши праве консервативне крило українського суспільно-політичного життя. Його концепція трудової дідичної монархії, яку прагнули реалізувати в традиційній для України формі гетьманства, передбачала об’єднання суперницьких течій у межах єдиної політичної системи й спільного для всіх закону.

80

Там само.

81

Войнаренко О. Не гасіть Духа Правди! // Державницька думка. – 1951. – № 4. – С. 54—58.

82

Там само.

83

Андрієвський О. Професор в «пророках» // Українська дійсність (Прага). – Ч. ІІ. – Січень 1940. – С. 5.

84

Там само. – С. 3—5.

85

Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот з династії Габсбургів. – К., 2011. – С. 70.

Одна з основних проблем розуміння визначних подій у житті суспільства – шаблони сприйняття, що були закладені в минулому. Такі негативні стереотипи, часто неусвідомлено, тиснуть на нас і в питаннях інтерпретації Української революції 1917—1921 рр. Негативні стереотипи в галузевій термінології, випрацьовані в комуністичний час, за інерцією стали надбанням громадян незалежної України після 1991 р. Ми продовжуємо й сьогодні їх використовувати.

Традиційно події 1917—1921 рр. називають «громадянською війною»: і це щодня можна чути з вуст ведучих на радіо й телебаченні, читати в газетах і журналах, та навіть фахових виданнях. Прихід німців за умовами союзного Берестейського договору в березні 1918 р. називають «окупацією України». Діячів УНР і Скоропадського йменують «маріонетками» німецького режиму, тоді як М. Скрипника і Х. Раковського такими маріонетками і колаборантами не сприймають. Селянський повстанський рух в Україні оголошують «бандитизмом», а масове пограбування українського села більшовицькою «продрозверсткою» таким бандитизмом не вважають.