Franz Kafka - Щоденники 1910–1912 рр.

– Ніщо мене не змушує, – відказав Оскар, і потилиця в нього смикнулася. Він теж підступив до столу так близько, що вже годі було сказати, хто за ним господар. – Те, що я кажу, я кажу з глибокої поваги, навіть з любові до тебе, як ти згодом ще й сам побачиш, бо коли я щось вирішую, то насамперед думаю про тебе й про маму.

– Тоді я мушу скласти тобі подяку вже зараз, – промовив батько, – бо малоймовірно, що твоя мати і я, як настане слушна хвилина, ще будемо в змозі це зробити.

– Прошу тебе, батьку, не буди майбутнього, воно ще має право поспати. Бо якщо його збудити завчасу, то сучасність дістанеш заспану. Але невже тобі має казати про це твій син! Та й я ще не мав наміру переконувати тебе в цьому, я тільки хотів повідомити тобі новину. І принаймні це, як ти й сам повинен визнати, мені вдалося.

– Тепер мене, Оскаре, дивує, власне, тільки одне: чому ти не приходив до мене з такою справою, як оце сьогодні, раніше. Вона так відповідає твоїй донинішній суті. Ні, справді, я не жартую.

– Атож, щоб ти мене тоді, замість вислухати, відлупцював? Я поспішав сюди, бачить Бог, щоб якомога скоріше зробити тобі радість. Та поки мій план іще остаточно не визрів, розповісти тобі я ще нічого не можу. То чого ж ти караєш мене за добрий намір і ждеш пояснення, яке тепер ще може завдати шкоди здійсненню мого плану?

– Помовч, я нічогісінько не хочу знати. Але я повинен дуже швидко тобі відповісти, бо ти вже відступаєш до дверей і вочевидь маєш якусь термінову справу. Мій перший вибух люті ти погамував фокусом, тільки тепер на душі в мене ще сумніше, ніж було доти, а тому прошу тебе – якщо хочеш, я можу навіть стати навколішки: не кажи нічого про свої ідеї бодай матері. Вдовольнися мною.

– Ні, це не мій батько зі мною отак розмовляє! – вигукнув Оскар, уже тримаючись рукою за клямку. – Після полудня з тобою щось сталося або ти зовсім чужий чоловік, якого я оце вперше побачив у батьковій кімнаті. Бо справжній мій батько… – Якусь мить Оскар стояв із роззявленим ротом і мовчав. – Він, мабуть, обійняв би мене, покликав би матір… Що з тобою, батьку?

– То вечеряй краще зі своїм справжнім батьком. Думаю, з ним буде веселіше.

– Він ще прийде. Зрештою, він не може не прийти. І мати буде з нами. І Франц – зараз я сам його приведу. Всі. – І Оскар натис плечем на двері, так наче хотів протиснутись крізь них; двері легко піддалися.

Прийшовши до Франца, він нахилився до невеличкої господині дому й промовив:

– Пан інженер спить, я знаю, але дарма.

І, не звертаючи уваги на жінку, яка, невдоволена цим візитом, марно снувала в передпокої туди-сюди, відчинив засклені двері, що, так ніби їх схопили за вразливе місце, затремтіли у нього під рукою. Не завдаючи собі клопоту роздивитися до пуття, що там у в кімнаті, гукнув:

– Франце, вставай! Мені потрібна твоя професійна порада. Але в цій кімнаті я не витримаю, доведеться нам вийти й трохи прогулятись. Заразом і повечеряєш у нас. Отож не гайся.

– Дуже добре, – відказав інженер зі своєї шкіряної канапи. – Але що перше – вставати, вечеряти, йти гуляти, давати пораду? А може, я ще чогось недочув?

– Передовсім кинь жартувати, Франце. Це – найважливіше, я про це й забув.

– Цю послугу я зроблю тобі відразу. Але вставати!.. Ліпше я двічі замість тебе повечеряю, ніж один раз устану.

– Ану вставай! Годі перебалакуватись! – Оскар схопив кволого чоловіка за барки й посадив.

– А знаєш, ти скажений. Тебе треба остерігатись. Я коли-небудь отак зривав тебе з канапи? – Франц потер обома мізинцями заплющені очі.

– Слухай, Франце, – промовив Оскар, скрививши обличчя, – вдягайся вже. Я ж не ідіот, щоб отак ні з сього ні з того тебе розбуркувати.

– Я б теж отак ні з сього ні з того не спав. Учора я працював у нічній зміні, тож сьогодні ліг поспати вдень, зокрема, й задля тебе…

– Як це?

– Та облиш, ти так мало зважаєш на мене, що це вже починає діяти мені на нерви. І це вже не вперше. Ну звісно, ти вільний студент і можеш робити що завгодно. Не всі ж такі щасливі. Але ж треба й про інших думати, чорт забирай! Я тобі хоч і товариш, але від роботи мене за це ще ніхто не звільняв. – І він на підтвердження цього замахав у повітрі долонею.

– Після такої твоєї промови мені хоч-не-хоч доведеться повірити, що ти поспав більше ніж достатньо, – промовив Оскар, що вибрався на бильце канапи й звідти спостерігав за інженером, так ніби тепер мав трохи більше часу, ніж доти.

– То що ти, власне, від мене хочеш? Чи, краще сказати, нащо ти мене розбудив? – запитав інженер і щосили почесав шию під своєю цапиною борідкою – так безпосередньо, як це люди звичайно роблять після сну.