Franz Kafka - Щоденники 1910–1912 рр.

– Ти ще довго тут стоятимеш? – запитав я. Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета.

– Це тобі заважає? Якщо це тобі заважає чи не дає підійматися вгору, то я відразу піду, хоч загалом побув би тут залюбки ще, бо дуже стомився.

Та зрештою і він мав підстави відчувати задоволення й відчувати його тим глибше, чим краще я його пізнавав. Адже він вочевидь пізнавав мене чимдалі краще і міг, без сумніву, заткнути мене за пояс з усім моїм досвідом. Бо як же було пояснити те, що я ще стояв на вулиці, так наче переді мною був не будинок, а вогонь. Якщо тебе запросили в товариство, ти все ж таки просто переступаєш поріг будинку, підіймаєшся сходами нагору й такий заклопотаний думками, що майже цього не помічаєш. Тільки так ти чиниш справедливо щодо себе й щодо товариства.

20 лютого.Мелла Марс у кабаре «Люцерна». Дотепна трагедійна актриса, що виступає до певної міри не на тій сцені так, як трагедійні актриси часом поводяться за сценою. Коли вона грає роль, обличчя в неї стомлене, принаймні якесь безвиразне й старече – в усіх серйозних акторів це немовби природна розминка. Розмовляє вона дуже різко, так само й рухається, починаючи із зігнутого великого пальця на руці, який замість кісток складається ніби з твердих сухожилок. Особливу здатність її носа до перевтілення підкреслює перемінне світло й заглиблення м’язів, що грають навколо нього. Хоч усі її рухи й слова блискавичні, увагу вона загострює м’яко.

Довкола невеликих містечок також є невеликі околиці для тих, хто любить прогулятися.

Молоді, охайні, гарно вбрані юнаки поруч зі мною в галереї нагадують мені про мою юність і через це справляють на мене непривабливе враження.

Листи молодого Кляйста, двадцятидворічного. Відмовився од військової кар’єри. Вдома питають: то задля якої ж хлібної професії? Бо тільки про таку й могла бути мова. Ти можеш вибирати між юриспруденцією і камералістикою. Та чи маєш ти зв’язки при дворі? «Спершу я трохи знічено дав заперечну відповідь, але потім з тим більшою гордістю заявив, що якби й мав там зв’язки, то за нинішніми моїми уявленнями посоромився б на них розраховувати. З’явилися посмішки, і я збагнув, що з відповіддю поквапився. Треба остерігатися промовляти такі істини вголос».

21 лютого.Життя моє тут минає так, наче я певен, що житиму ще раз, як ото, скажімо, після невдалої поїздки до Парижа я втішав себе тим, що намагатимуся невдовзі побувати там знов. Перед очима – різко окреслені клапті світла й тіні на бруківці.

Якусь мить я відчував себе так, немовби одягнений у крицю.

Які далекі мені, наприклад, м’язи рук.

Марк Генрі – Дельвар. Породжене безлюдною залою трагічне почуття в глядачів сприятливо впливає на враження від серйозних пісень, зате веселим пісням шкодить. – Генрі веде конферанс, тимчасом як Дельвар за прозорою, про що вона не здогадується, завісою дає лад своїй зачісці. – Коли на виставу приходить мало людей, в ассирійській бороді, звичайно геть чорній, В., організатора, немовби прозирає сивина. – Добре було б запалитися таким темпераментом, цього вистачило б на всі двадцять чотири години, ба ні, не так надовго. – Багато одягу, бретонські костюми, спідниця, що на самому споді, найдовша, отож усе це багатство можна полічити здалеку. – Спершу Дельвар акомпанує (вони хочуть заощадити на акомпаніаторі) у просторій зеленій сукні з викотом і мерзне. – Вигуки на паризьких вуличках. Рознощики газет порозбігалися. – Хтось забалакує до мене, та не встигаю я перевести дух, як зі мною вже попрощалися. – Дельвар смішна, у неї усмішка, як у старих дівок, – стара дівка з німецького кабаре. У червоній шалі, яку вона дістає з-поза завіси, – робить революцію. Вірші Даутендея тим самим крижаним, незламним голосом. Мила вона була тільки напочатку, коли по-жіночому сиділа за роялем. А коли пролунала пісня «а Batignolles», я відчув у горлі Париж. Batignolles має бути схожий на пенсіонера, як і його апаші. Бруан для кожного кварталу написав окрему пісню.

Якось узимку в снігопад Оскар М., підстаркуватий студент, – коли на нього поглянути зблизька, можна було злякатись його очей, – зупинився пополудні на безлюдному майдані, тепло вдягнений, зверху в зимовому сурдуті, у шарфі навколо шиї і в хутряній шапці на голові. Замислившись, він стояв і кліпав очима. Він так заглибився в роздуми, що мимоволі скинув шапку й провів її кучерявим хутром собі по обличчю. Нарешті, здавалося, ухвалив якесь рішення, крутнувся, немов у танку, й рушив додому.