Томас Бернгард - Холоднеча. Старі майстри

Там, унизу, за його словами, розгорнулося таке гігантське будівництво, що в голові не вкладається, «як це можливо». Інженер наводив йому дані, цифри, терміни. «Неймовірно, – сказав маляр, – більше тисячі робітників. Копошаться внизу, наче мурахи». А взагалі з цим будівництвом опосередковано пов'язані десятки, навіть сотні тисяч, які на неї працюють. «Рахунок інвестицій іде на мільярди». Держава вміє порадити зі своїми джерелами, знайти застосування своїй науці. Це ж «престижно». Однак там, унизу, і не тільки там, заварилася така каша, після якої усе буде «перевернуто догори дриґом». Техніка щомиті обганяє сама себе. «Ходімо, – заквапився він, – треба прогулятися. Либонь, є на що подивитися».

Ми вийшли з будинку. Але нічого видно не було, тільки перед очима, мов за сигналом, почала ще сильніше густіти сіра імла. «Сьогодні зі свого місця у вибалку я хочу поглянути на похорон, – обронив він, – вони ховають власника крамниці з дрібним крамом».

Сьогодні я розчищав лопатою доріжку від заїзду до битого шляху. Хазяйка називала мене «милим паном», а побачивши, що я трохи застоявся, коли вирішив перепочити, винесла мені дві склянки сливовиці. «З вашого вигляду не скажеш, що ви такий дужак», – зауважила вона. Я відповів, що звик до фізичної роботи, що обставини давали мені таку можливість. Пояснив, що між заняттями змушений постійно трудитися фізично, щоб не зїхати з глузду. «Вже скільки років не було такого снігу», – сказала вона. І вказала рукою на південь, у бік гір, сповитих, однак, хмарами. Потім сходила в будинок і принесла канапку з вуджениною. «Хто працює, повинен і їсти», – сказала вона. Мовляв, вона дуже тішиться, що я прибираю сніг, у самої руки не доходять. «Було б соромно». Побачивши, як з дому виходить маляр, вона покинула мене і, обійшовши його, сховалася в будинку. Судячи з усього, вона не хотіла потрапляти йому на очі. Таке було враження.

У голові не вкладається, що я стільки розгріб за такий короткий час, здивувався маляр. Виявляється, він увесь час спостерігав за мною з вікна. «Якби за це не взялися ви, нікому б і на думку на спало розчистити доріжку». Минула ніч стала для нього винятком: він виспався, кинув маляр, ставши у мене за спиною, що було мені неприємно. «Спав винятково. Я спав, отже, мене не носило кімнатою!» За ранковими болями він може вирахувати вечірні та нічні. «Попереду страшний вечір, страшна ніч. Але це напевно триватиме вже недовго». У столиці колись, десятки років тому, він був у снігоприбиральному загоні. «Уявіть собі, три шилінги вісімдесят за годину роботи при карбідному ліхтарі [34] Карбідний ліхтар – лампа, де джерелом світла служить відкрите полум'я струменя спалюваного ацетилену, що, в свою чергу, виникає внаслідок хімічної реакції карбіду кальцію з водою. ». Моя метушня зі снігом змусила його згадати гіркі часи. «Ті самі часи, коли я був радше мертвим, аніж живим. Найчастіше я буквально стояв на межі», – сказав він. «А проте, які ж то все-таки були прекрасні часи в порівнянні з нинішніми… які я відбуваю, щоб завершити смертю». Я майже не чув його. У нього прокинулося бажання посидіти по обіді в кав'ярні. «Складете компанію? На станцію? Є свіжі тижневики».

Він розповів, як одного разу зазнав такого відчуття, ніби прийшов до себе в образі іншого. «Вам знайоме таке відчуття? – запитав він. – Коли я підійшов до себе, захотілося, звичайно, потиснути собі руку, але я її раптом відсмикнув. І знав чому». Тим часом я дочистив доріжку до кінця і поніс лопату в будинок. Маляр чекав на мене біля ґанку. Коли я повернувся, він сказав: «Молодий бере в руки лопату і живе. А старий?»

У когось життя минає немов у лісі, де весь час зустрічаєш вказівні стовпчики і межові знаки, поки вони раптом не пропадають кудись. І лісі не видно кінця, а від голоду позбавляє тільки смерть. І шлях завжди йде через окремі просторові переміжки, і поглядові не дано вирватися за їхні межі. «За певних умов навіть всесвіт затісний». Але позначити шляхи туди, де він, маляр, перебуває зараз, для людини, яка їх не знає, поки ще не знає, – на це він уже не пристане. «Я оперую своїми поняттями, які виторгував у хаотичного, цілком витягнув із самого себе». Тут треба знати, що означає у нього «озлоблення», що є для нього «принципове», що таке «світло» і «тінь» і «злидні взагалі». Цього ніхто не знає. Тим не менше, можна якось відчути, куди він прямує. Від чого страждає. Мабуть, навіть більше, ніж припускається. «Цього знати не треба». Тут він знову-таки має на увазі щось інше, ніж зазвичай думають. «Знайте, знання відводить від знання!» Його дратують люди в уніформі. «Я ненавиджу поліцію, жандармерію, армію, навіть пожежників». Усе це викликає в ньому нав'язливі уявлення сексуального характеру, яких він волів би за краще не мати. Він не хоче більше знати ні залізничників, ані військових. Офіцери йому стоять кісткою в горлі. Не в останню чергу через свою нелюдяність, яку вони «до того ж штучно в собі плекають». Але вони відштовхують його так само брутально, як і притягують. «Так, вони і притягують мене. Я вже говорив вам чому. Якісь проблеми, які розвіюються в запаху, що готує образ». І ще: «Жінки якщо і зваблювали мене у відповідному віці, у тих самих властивих їм зв'язках, то зваблювали радше завдяки своїй неприсутності: немолоді, вони були радше потворні». Його взагалі давно вже збуджує все відсутнє, тягне з якоюсь дитячою розпусною пристрастю. Але він ніколи і ні в чому не міг себе самого пояснити. «Ясність – це щось надлюдське». Він шукає і пропагує простоту, ненавидячи її: йому завжди кортіло з неї виламатися. Переконаність, з якою він відстоює спокій, аж ніяк не сильніша за його переконаність у необхідності неспокою, чому так – він не зміг би пояснити. Якщо він щось постановляв, то одночасно – ухвалював рішення ще й інше. А проте, він завжди залишається самим собою. Він чітко відрізнений у своїх точно окреслених поглядах. «Що це? Безумство?» – запитує він, допіру змалювавши мені, як стоїть справа з кімнатою в будинку, що йому нема ні кінця ні краю. «Недовершеність, завжди руйнується те, де і з допомогою чого я прагну піднятися». Щоб залишити позаду ту п'ядь землі, що під ногами, він іде, він безупинно рухається, байдуже, де і як, «але я не сходжу з клаптика, який під ногами». Це закон природи… спати і мислити, а все, що лежить між цими двома станами, вклинилося, втиснулося між ними, – це відхилення від самого себе. Але від себе не відхилитися жодними хитрощами. «Зрозуміло, все, що я кажу, нудне, бо це щось заздалегідь вивірене, усталене, до того ж елементарне. Місце, де приходить думка про сміховинність усього, завжди з тобою: варто виглянути у вікно, зазирнути в самого себе. Та куди завгодно. Раз у житті кожному вдається великий кидок – закинути все на світі!» «Всі, кого я знаю, на одне лице. І всередині у них все однаково, якої б масті вони не були. У всіх сидить одне й те саме. Мене верне від цього. Коли я їх відпускаю, кажу: "Розійдись!" Залишається запах, від якого білий світ чорніє». Люди, за його словами, спочатку незадоволені, пізніше беззахисні, ведені тупістю, яка штовхає їх у колію професії і жене по ній, а вони носяться з власними переконаннями, обмежені в швидкості і в тривалості життя. «Що сільська дівка, що президент концерну». Що почуття і розум блокуються, то годі говорити про окрему особистість. «Який сенс у тому, що кращі місця займають найспритніші, а не найрозумніші? Як можна застрахуватися, коли йдеться про мільйони? Про мільйони перспектив на майбутнє? Традиції? Педантизм? Безглуздості?» Нас випереджає репутація, яка вбиває нас.