Томас Бернгард - Холоднеча. Старі майстри

Міста, що зляться на своїх відкривачів.

«Дитинство завжди дріботить поруч, мов якийсь песик, який був колись веселим супутником, а нині вимагає особливого догляду, і його треба напихати сотнями ліків, аби він потихеньку не випустив дух». Шлях біжить уздовж річок і не минає ущелин. Вечір, якщо йому підказати, сконструює найдорожчу і найхитромудрішу брехню. Втім, не вбереже від болю й обурення. Затаєні кішки чорними думками перебіжать комусь дорогу. Мене, як і маляра, кропива затягувала на миті в якусь диявольську розпусту. І я теж кришив страх дробом малини, брусниці. Зграя ворон, блискавично знявшись, відкривала лик смерті. Дощ набухав вологою і відчаєм. Радість змотується на веретено з віночків щавлю. «Сніг угортав землю, немов дитину». Ні закоханості, ні нечупарності, ані жертви. «У класних кімнатах в'язався ланцюг простих думок, чимраз видовжуючись». Потім міські крамниці із запахом м'яса. Причілки і стіни, і нічого, крім причілків і стін, поки знову не відкривався вихід у поля, часто вкрай несподівано, і так з днини на другу. Коли знову починалися луки; жовті, зелені, брунатні ниви; чорні ліси. Дитинство: з дерев сиплеться садовина, такої розкоші не знає жодна інша пора! Таємниця його дитинства полягала, за його словами, у ньому самому. Він ріс, як трава, серед коней, курей, молока і меду. Потім його знову виривали з цього первозданного стану, приковували до якихось цілей, яких він не бачив. Його планували. Тисячократно множачи можливості, які всихали до одного зарюмсаного вечора. До трьох-чотирьох реальних варіантів. Уже незмінних. До трьох-чотирьох законів. Схем. «Як рано можна сконструювати неприязнь. Дитина ще в безсловесному стані прагне осягти все. Але нічого не осягає». Адже діти набагато глибші, ніж дорослі. «Сповільнювачі історії, не обтяжені совістю. Вони обсмикують історію. Натхненники поразок. Щонайрішучіші». Ще не навчившись орудувати носовичком, дитина вже становить смертельну загрозу всьому сущому. Маляра – як і мене – часто приголомшує удар при якомусь відчутті, що його пережито в дитинстві, – беззвітному відчутті, викликаному якимось запахом або кольором. «Це мить страшної самотності».

Він отримав «найгірше виховання, позірно найгірше». Та перевага, що про нього не дбали, виявилась, як з'ясувалося пізніше, «жорстокою помилкою». По суті, про нього з самого початку і думати не думали. «А бездумно нікого не виховаєш. Якщо і дбали, то про мої черевики. Але не про душу. Про мій шлунок. Але не про дух. Згодом, але занадто рано, коли мені було тринадцять, навіть і не про шлунок, а тільки про черевики». Тут я подумав про те, яке мені дали виховання, порівняно з тим, що його здобув маляр. Чи було у мене виховання? Чи тільки підростання? Дичавіння? Як дичавіють норовливі рослини в саду, зарослому бур'янами? Я завжди був залишений на самого себе. Турбота? Підбадьорливі слова? На якому світі? Коли це було? З чотирнадцяти років доводилося за все платити самому. За все! Навіть за духовний розвиток. За все, що можна помацати. Однак мене це не жахало так, як маляра. Мені не велося так кепсько. Я інший. Не такий зворушений. На відміну від нього, мені не властива вічна збуреність і роздратованість.

Він часто запитував себе: «Як мені вибратися з мороку? З головою, оповитою мороком, міцно загрузнувши в ньому, я завжди намагався звільнитися від нього. Від симптому, так, отупіння… Морок досягає міри стверділого безумства. До двадцятого, тридцятого, тридцять п'ятого року життя. Потім ще нещадніше. Я намагався вибратися. Це видається мені важливим. Указати вам на це, на цю думку… Я за найпростіші пояснення: вигин річки, нехай буде вам відомо, нагадує вигин людського хребта, це блискучі, мерехтливі, з полиском нескінченного, частини людського хребта, що збігає за обрій, – ось що це… За певних умов морок у власній голові – а морок буває лише у власній голові – достатньо знищити мороком у власній голові. Зауважте: морок – завжди морок власної заткнутої, відтятої голови. Із власного мороку людей тягне в морок загальний, знову і знову, нехай буде вам відомо… Так само як і мене, притуленого колись до батьківського дому, мене, напівроздягненого, потягло в морок. Як зараз: угорнутий вітром велосипед, двійко танцюючих школярів. Запах родзинок. Усе просякнуте тупістю, що зводить фундаменти. Вирізана з газети фізіономія нашого вчителя математики, який пригощав нас досягненнями Вольтера. [32] Вольтер (Марі Франсуа Аруе, 1694–1778) – французький філософ і письменник. Силуети Гомера [33] Гомер – давньогрецький поет, якому приписують авторство «Іліади» та «Одіссеї», жив у VIII ст. до Р. X. … вламуються в мій мозок, у морок. Причини та образи без усякого зв'язку, уявлення про час і підґрунтя цих уявлень. Пробоїни, зроблені ними. На незліченні питання віку немає відповіді. Загальне озлоблення вчиняється з убивчою точністю: собака качається по траві. Це може бути і кротом або собакою, навіть грудкою бруду, на яку падає підозра в бажанні існувати… люди тут танцюють над прірвою, в якій цілісінький день розбиваються їхні болі і болі цих болів».