Томас Бернгард - Холоднеча. Старі майстри

В останні роки з малярем не було нікого, крім його економки. Вона задовольняла і його «фізичні потреби», які всі інші безнастанно «безсоромно використовують», проте він уже майже не підтримує з ними стосунків. «Вона про це ні сном ні духом», – сказав він. Для економки ця жінка досить інтелігентна, добре одягається і йде на першу ж вимогу, умовляти не треба. Однак, на відміну від більшості інших економок, яких він знає, у ньому вона завжди бачила тільки господаря. Два дні на тиждень належали їй. Він сприймав це як певне обмеження. Вона почувалася самотньою. Просто не знала, що їй робити зі своїм часом. Він платив їй більше, ніж заведено, й іноді купував квитки на який-небудь розважальний захід, за що вона розплачувалася особливою ретельністю при пранні і прасуванні і неабиякою старанністю на кухні. Родом вона із села, а економки, які виросли в селі, завжди найкращі. Вона ходила до нього недовго, років два-три; раніше він не міг дозволити собі наймати хатню робітницю. Зараз вона у своїх батьків у T. Повернулася до них першого ж дня після того, як він її звільнив. «Особа років сорока п'яти», – сказав він. Мистецтво догоджати і люб'язно випроваджувати гостей опанувала, як кращі математики свою науку. «Але я майже не приймав гостей!» За якихось три дні вона вивчила його смаки, «все, чого моя душа забажає». Він розв'язав їй руки. «Вона навела лад у моєму жахливому бедламі», – сказав він. Тямила «у питаннях художницького побуту», все розуміла. «А що не мала поняття про мистецтво, від неї я почув найточніші судження». Вміла «і взуття чистити, і фіранки безшумно засмикувати, і з поважним виглядом пахкала сигарою, як роблять метри від мистецтва, що хибують на манію величі… Коли вона була зі мною, я зрозумів, що значить бути багатим. Зрозумів раптом, що таке достаток і свобода пересування». Те, про що їй і судити-то не личило, вона висловлювала переконливіше, влучніше і приємніше, ніж йому коли-небудь доводилося чути, «їй хотілося, щоб скрізь стояли квіти, на кожному вільному місці, але я забороняв». – «Не слід зводити все до чистоти», – втовкмачував він їй. Вона прислухалася до цього. Вона відчиняла йому і зачиняла за ним двері. Витирала куряву з книг і зі стін, не викликаючи в нього протесту. Відносила на пошту його листи. Щось купувала. Ходила за нього по всіх казенних установах. Вона повідомляла йому новини, про які він без неї і не дізнався б. «Вона робила мені компреси і не втомлювалася тисячу разів усім торочити, що я кудись поїхав, хоча я лежав у своїй кімнаті». Він сказав: «Багатство дає не менше ясності, ніж бідність». Вранці однієї днини, дізнавшись про свою смертельну хворобу, він позамикав геть усе, а наостанок замкнув двері за хатньою робітницею. «Вона втирала сльози, – згадував він. – Тепер я вже не повернуся. Для мене це все одно, що старий мотлох підбирати. Я не можу повернутися, навіть якби хотів: у мене все позаду». Він сказав: «Насправді у мене ніколи нікого не було, крім моєї економки. Я давно помер для всіх, окрім неї».

У дітей – воші, у дорослих – трипер, пранці, інколи всю нервову систему вигризають. «Люди тут не ходять до лікаря, – обурювався маляр. – їх важко переконати, що лікар – така ж необхідна істота, як і собака. Люди, що живуть інстинктом, стають проти втручання. Природно».

Буря часто ламає дерева і вбиває людей, які опиняються під ними. «Бо ж ніхто не захищений. Ніколи. Ніде». Смерть наздоганяє уві сні, у полі, на луках. Люди гинуть в інтервалі між «глибокодумною» і «піднесеною» розмовами. «Повертаються в початковий стан». Найчастіше вони шукають місце «смертного усамітнення», де їх нелегко було б знайти. «За межами людського співжиття». Тварини теж йдуть далеко, далі від інших, коли відчувають, що ось-ось випустять дух. «Люди тут як тварини… Мертві уламки чужого життя» часто падали до його ніг. Це його лякає. Деінде на просіці, на мосту, в глибині лісу, «де пітьма затягує петлю». Він часто, за його словами, зупиняється й озирається, думаючи, що його хтось гукає ззаду (у мене теж буває таке відчуття), але нічого не бачить. Він досліджує чагарник, і воду, і каміння, і життя у воді, «яке може бути таким само жорстоким, як і глибина». Як тільки він не ходить лісом: заклавши руки за спину або засунувши в кишені, пригинаючи руками голову, щоб захистити її. Він нерідко налягає на ноги, щоб наздогнати власну голову, уповільнює крок, знову кидається вперед. Він балакає з стовбурами дерев «як з членами якоїсь позаземної академії, подібно до дітей, яким здається, що вони раптом залишилися самі в хаотичній зловісній стихії». Його винахідливість дозволяє досягти «разючих словесних конструкцій, які межують із глибокодумністю», – їх він знаходить у лісі, на полях, на луках, під снігом. У вибалку, наприклад, йому спали на думку такі вислови, як магістр світозневажання або механік-законоїд. Ця пристрасть прокинулася колись в один з літніх місяців і відтоді не згасає, утаювача людської волі він якось занурив у пробиту каблуком чобота дірку в крижаному покриві болітця. «Над нами панує щось таке, що, мабуть, не має з нами нічого спільного», що часто безцеремонно впирається в його життя. Над цим можна сміятися. Проте воно таїть таку небезпеку, що «в цьому можна і згинути». Він завжди був проти «верховних сил», поки вони «не щезали» для нього. «Десь має початись і заколот». Його заколоти вже ніде не починаються. Тут і там він стрічає людей, яким здається: у тебе надзвичайний капітал, незчисленний капітал, у мене такого ніколи не було! Він зізнався: «Доводиться годинами вгамовувати серцебиття, що його в такій ситуації можна порівняти з барабанними дрібушками. І ніщо від цього надовго не захистить». Тут люди не мають капіталу, а якщо він і є, то нема сил використати його, навпаки, «вони його циндрять». Саме тут, «де все, що під силу зробити людині, стає неможливим». Тут потворність лізе у всі щілини «сексуального безриб'я». Вся місцевість «підточена їхніми хворобами». Це якась долина, де гниль розмовляє «мовою глухонімих»; те, що в інших краях ховається, маскується до останньої хвилини, тут безсоромно випинається, «сухотами тут мало не пишаються. Їх виставляють напоказ цілком безсоромно, так, що чути якимось гнилим листям».