Томас Бернгард - Холоднеча. Старі майстри

Коли привозять пиво, хазяйка стає біля дверей і пасе очима водіїв. «Одного разу хто-небудь із цих хлопців опиниться у мене в ліжку», – так, очевидячки, вона думає. Пиво привозять о третій, але ще до полудня вона збуджується, метушиться, снує туди-сюди, перебирає білизну в шафах, плутає ложки і виделки, що часто кінчається пересварами за обідом. Дітей змушує стирчати перед будинком і виглядати, чи не приїхали, бува, пивовози. Але ті завжди пунктуальні і раніше третьої не з'являються. «Гляньте-но, чи немає пивовозів!» – командує хазяйка. Вона відкриває вікно на кухні, щоб вистромити голову, але нічого не бачить: пагорб закриває вид дороги, по якій мають везти пиво. Їй це давно відомо, і все ж вона неодмінно вистромлюється. Коли її питають, чому вона така схвильована, хазяйка відповідає: «З чого це ви взяли? Я анітрохи не схвильована!» Об одинадцятій вона вже знімає всі засуви на вхідних дверях і залишає їх відкритими, прив'язавши до великого гака на стіні; у неї для цього існує і петля на шнурі, залишається тільки накинути. «Нехай провітриться! – каже вона. – У хаті хоч сокиру вішай!» Як тільки підвозять пиво, вона мчить вниз і дає вказівки, скільки ящиків і бочок заносити в будинок. І хай не грюкають, у неї є хворі і дратівливі постояльці. Вона спостерігає, як чоловіки тягають ящики і котять бочки. На вантажниках товсті лиснючі шкіряні фартухи від шиї до гомілок і зелені шапочки, а робочі куртки навіть узимку не застебнуті на верхні ґудзики. Вона наказує поставити першу бочку в стійку і підвести шланг, і тут-таки на столі, як гриби, виростають перші келихи – три, чотири, вісім, дев'ять – з капелюшками білої піни. Вона подає їх водіям, на стіл яких вирушають також ковбаса, хліб і масло. Вона підсідає до хлопців і починає розпитувати: «Що ж воно скоїлося там, унизу?»

Вони розповідають те, що їм відомо про якийсь нещасний випадок, про чиїсь хрестини, про бійку на зборах комуністів, про якогось мерчука, про пліт на річці, «такий здоровенний, що під мостом не пройшов», про те, що по гірських дорогах їздити дедалі важче, поки як слід не розгребуть сніг. «Але ніхто цим не займається», – кажуть вони. Вони наїдаються донесхочу, виходять із готелю і зникають на своїй вантажівці. А вона бачить тільки одного з цих міцних хлопців, спершись на раму відкритого вікна. «їм би лише хи-хи та ха-ха!» – говорить вона, повертаючись до зали.

Хазяйка, за словами маляра, – зразок такого роду людей, які не докладають жодних зусиль, щоб щось із себе зробити, бо вона не вилазить за межі буденщини, що з часом дає вкрай огидні плоди, а для цього не потрібно жодних зусиль, потрібно лише плисти самотока, як усі. Часом вона уявляється йому, маляреві, просто біля ліжка, виникає як образ, ніби випливає з підсвідомості, чи то сон, чи то реальність, як щось нестерпне, а тому відбирає спокій. Коли йому не спиться; коли він чує шум «знизу», із зали; нерідко посеред дороги; у лісі – надто різко щодо хазяйки і його самого. Цей образ став його таємним супротивником, як і образи інших людей – тих, що колись перейшли йому дорогу і давно забули його і той момент, коли належали йому. В дійсності вона така ж самотня, як і тисячі їй подібних. Можливо, вона навіть має певні таланти, як і тисячі інших. І тисячі повертаються в його бік, коли до нього повертається вона, настільки ж незграбно, з таким самим лицемірством і в тому ж таки всеосяжному страху, який постійно завдає ударів її жадібності. Вона наділена здібностями, які могли б піднести її на неймовірні висоти, але задушені в зародку, вона живе задля тілесних відчуттів, задля гри в хованки, яку веде сама з собою, у темряві, утвореній ситістю й убогими істинами, які можна перерахувати по пальцях.

Хазяйка знає, що робить, а проте не відає, що творить. «Спідку вивернуто у ній кожним боком навиворіт… У неї сильна воля, але сама вона не сильна, через ницість натури». Він говорив так, ніби викидав описаний предмет, наче збувався мотлоху. Щоб більше в очі не впадав. «її знання засноване на ницій самоомані, що її ніяк не назвеш духовною. Це як у кішок і собак. Тільки слабкіше. Залежність». Потім він коротко розповів про випадок, коли став свідком виманювання грошей: гицель випрошував у хазяйки велику суму. «За будинком. Спочатку у вбиральні, потім на дворі, під деревом». Шилінгів чотириста чи п'ятсот. «Це були великі купюри. Тисячні я виключаю, найпевніше – сотенні. Він тут же сунув їх у кишеню штанів, як тільки я з'явився». Хазяйка нібито сказала: «Можеш не віддавати, чоловік про це не знає». Гицель поцікавився, коли того випустять. «Як на мене, то краще б узагалі не повертався, мені він не потрібен», – свідчив її коментар. Скільки ночей вони провели в одному ліжку. «Без жодної пристрасті, – сказав маляр, – лише через безсоромність». Вона, а не він править за ту рушійну силу, яка жене їх уторованою колією. «Бездумно, сліпо, як роблять такі, як вона, жінки». Вона вже й сподіватися не могла, що її чоловік опиниться за ґратами. Той остогид їй за рік після весілля, коли їй було сімнадцять. Відтоді жінка й обманює його. Робить це вона завжди відверто, наскільки взагалі можна бути відвертим, адже вона нічого не приховує. «Найсильнішою її зброєю завжди було те, що вона нічого не приховувала, та й розмаїтості їй не бракувало», – сказав маляр. «Вона просто зробила крок у бік від сільської площі. Прямуйте до злочину, – сказав маляр. – Ледь свінуло, знову подалася нагору, аніскільки не втомлена, навпаки, посвіжіла. Я не раз спостерігав її при цьому. Часу в мене було повно, вставав я о третій, виходив з будинку і розпочинав свої довгі обходи. Побачив її, сховався. У цих місцях легко сховатися. Коли вона поверталася, чоловіка часто-густо ще не було вдома. Це її цілком влаштовувало, бо ж вона могла виспатися. Напевно вони вже не один рік додержувалися умови – не питати вранці одне в одного, що хто робив, хто куди ходив. Діти знали все». Маляр зауважив: «Щоб запакувати чоловіка у тюрму, вона навіть їздила в С, у прокуратуру. У чоловіка були всі шанси уникнути покарання. Вночі того ж таки дня, коли його забрали жандарми, вона пустила до себе гицеля. Той уже чекав свого часу, сидячи на дереві. Бувало й так, що шкуродер пропадав на якийсь час. Тоді в будинку запановувала крижана тиша». Хазяйка начебто посилала дітей у село за гицелем. Якщо поверталися без нього, мати годувала їх штурханцями. «Стусани і ляпаси», – пояснив маляр. Утім, хазяйка – «істота, яка дозволяє себе бити, ховається, а потім з'являється, наче й не було нічого».