Антуан де Сент-Екзюпері - Земля людей (збірник)

Є така людська чеснота, якій іще не знайшли імені. Можливо, «поважність», але цього слова не досить. Бо ж з цією чеснотою поєднується також усміхнена і весела вдача. Ця чеснота, властива зокрема й теслі, який, наче з рівнею, порається з оцупком дерева: обмацує його, вимірює і, без жодної зарозумілості, береться до роботи.

Якось я прочитав захоплену розповідь про твою пригоду, Ґійоме, і давно хочу поквитатися з тим викривленням твоєї постаті. Тебе вивели якимось зухвалим, «гаврошем», так ніби мужність полягає в тому, щоб принизитися до школярського скализубства у час небезпеки чи перед лицем смерті! Вони тебе не знали, Ґійоме. Ти не мав потреби брати суперника на глузи перед боєм. Коли збирається на бурю, ти кажеш: «Наближається буря». Ти приймаєш загрозу, бо ти її гідний.

Я винен тобі, Ґійоме, ці свідчення з моєї пам’яті.

Тієї зими, вилетівши в рейс через Анди, ти пропав на п’ятдесят годин. Повернувшись із глибин Патагонії, я прилучився в Мендосі до пілота Делє. П’ять днів поспіль ми марно кружляли над гірським хаосом. Наших двох літаків будо вочевидь недостатньо для пошуків. Здавалося, навіть сотня ескадрилей за сто років не обстежить безкрає згромадження гір із шпилями, що випинаються на сім тисяч метрів. Ми вже, були, зневірились. Навіть місцеві контрабандисти, «бандідос», за п’ять франків ладні на будь-який ризик чи злочин, відмовились вести рятувальні загони у ті гори. «Нам своє життя дорожче, – казали вони. – Взимку Анди людину живцем не випустять». Коли ми з Делє повертались до Сантьяго, чилійські службовці теж радили нам зректися пошуків: «Нині зима. Якщо ваш товариш і не розбився насмерть, він замерз уночі. Там, у горах, нічний мороз перетворює людину на уламок криги». І коли, потім, я знову никав серед велетенських мурів і веж Андів, мені здавалося я вже не тебе шукаю, а твоє тіло у німоті снігового храму.

Нарешті, коли на сьомий день я снідав між двома вильотами в мендоському ресторані, хтось раптом розчахнув двері й вигукнув… ох!.. лічені два слова:

– Ґійоме… живий!

І всі, хто там був, між собою незнайомі, цілувались на радощах.

За десять хвилин я піднявся в повітря, взявши на борт двох механіків – Лефевра й Абрі. А за сорок хвилин я приземлився на шляху, угадавши, не знати як, машину, що везла тебе кудись у бік Сан-Рафаеля. Славна то була зустріч: ми всі плакали, ми душили тебе в обіймах: ти живий, ти воскрес, сам сотворив це диво! Отоді ти висловився, і то була твоя перша фраза, слова сповнені прекрасної людської гордості:

– Те, що я зумів, присягаюсь тобі, жодній скотині було б не до снаги.

Згодом ти розповів нам, як усе сталося.

Впродовж двох діб віхола заповнила весь простір снігом, вкривши чилійські схили Андів заметами у п’ять метрів завтовшки, і пілоти американської компанії Пан-Ейр повернули назад. А ти таки вилетів, щоб знайти яку продуховину в небі. Ти її знайшов трохи далі на південь, ту пастку: там хмаровиння стояло на висоті до шести тисяч метрів, а над ним бовваніли лише окремі шпилі. Ти піднявся до шести з половиною тисяч і взяв курс на Аргентину.

Нисхідні повітряні потоки іноді викликають у пілота чудне відчуття нездужання. Мотор працює, а літак однаково провалюється. Пілот ставить літак диба, щоб знову набрати висоти, а літак втрачає швидкість і силу, і знов провалюється. Боячись піднести машину надто круто, пілот попускає важіль, дає повітряній течії віднести літак вбік, під захист якогось кряжа, що править вітрові за трамплін, і знову літак провалюється. Здається, небо на тебе падає. Здається, тебе затягує у всесвітню катастрофу. Нема де сховатись. Марно намагаєшся повернути назад, туди, де нещодавно повітря тримало літак, як надійна підпора. Але нині вже нема на що обпертися. Усе розсипається, і літак ковзає додолу, тимчасом як назустріч поволі суне хмара, що сповиває і поглинає тебе.

– Я вже потрапив у пастку, – розповідав ти, – але не одразу це усвідомив. Трапляються нисхідні течії під хмарами, які видаються нерухомими тільки тому, що вони міняються і перешиковуються на тому самому рівні, на якому ти летиш. У горах кояться чудернацькі речі… А які ж хмари!..

– Зненацька літак труснуло, і я випустив штурвал, вчепившись у сидіння, щоб мене не викинуло з кабіни. Трусило так, що паси вп’ялись мені в плечі і замало лопнули. На додачу скло заліпило снігом, прилади вже не показували горизонту, і я покотився з шести тисяч метрів до трьох з половиною тисяч.

З висоти трьох з половиною тисяч метрів я побачив під собою чорну площину, що мені дозволило вирівняти літак. Я упізнав те гірське озеро – Лаґуна Діаманте. Я знав, що озеро залягає в глибокій вирві, збоку від якої височіє на шість тисяч дев’ятсот метрів вулкан Маїпу. А попри те, що я й виборсався з хмар, мене засліплювала хурделиця, і я не міг залишити оте озеро, не розбившись об кам’яні мури вирви. Тому я кружляв над озером на висоті тридцяти метрів, доки вистачало пального. Дві години я крутився, як гарцівник на арені. Потім сів і капотував [2] «Капотування» або «капотаж» (яв.) – аварійна ситуація, коли – на зльоті чи під час посадки – літак перекидається через ніс, на «спину». . Коли викараскався з кабіни, буря звалила мене з ніг. Звівся на ноги, і мене знову звалило. Я змушений був пролізти під кабіну, і окопатися в снігу. Обклався з усіх боків мішками з поштою і так просидів дві доби.