Антуан де Сент-Екзюпері - Земля людей (збірник)

У випадку зникнення застрахованої особи без вісті, її смерть офіційно визнають лише за чотири роки. Перед цією суворою обставиною відступили всі марення. Ти лежиш крижем на сніговому схилі. З наближенням літа твоє тіло скотиться, разом зі сльотою, в одну з тисяч антських розпадин. Ти це знав. Але знав також, що за п’ятдесят кроків перед тобою стримить скеля.

– Я подумав, якщо я підведусь, то, може, дістанусь її. І, якщо притулюсь до скелі, то влітку моє тіло знайдуть.

А звівшись на ноги, ти йшов іще дві ночі й три дні.

– З багатьох ознак я здогадувався про близький кінець. Ось, наприклад: приблизно кожні дві години я змушений був зупинятися, щоб іще трохи розрізати черевики, або ж просто розтерти снігом спухлі ноги чи дати перепочинок серцю. Але в останні дні я почав втрачати пам’ять. Уже доволі далеко відійшовши від місця зупинки, похоплювався, бо щоразу щось там забував. Спершу я забув рукавичку, а це не жарт у такий мороз. Поклав, був, її коло себе, а йдучи, не забрав. Тоді забув годинник. Потім кишеньковий ножик. Потім компас. З кожною зупинкою я біднішав на якусь річ…

Рятунок у тім, щоб зробити перший крок. Іще один крок. Щоразу все починається з першого кроку…

«Те, що я зумів, присягаюсь тобі, жодній скотині було б не до снаги». Знову мені спадає на пам’ять ця фраза, шляхетнішої за яку я ніколи не чув – фраза, що підносить і звеличує людину, визначає істинну ієрархію. Нарешті ти засинав, твоя свідомість вимикалась, але з твоїм пробудженням і вона знову брала владу над знесиленим, понівеченим, потовченим тілом. Тіло є лише цобрим знаряддям, лише служником. І ти, Ґійоме, зумів висловити також свою гордість з цього славного знаряддя:

– Без жодних харчів, на третій день походу… Ти можеш собі уявити, як виснажилось моє серце… Отож, видираючись стрімчаком, просто над проваллям, я виколупував ямки в снігу, щоб упиратися в них кулаками, аж раптом починаються перебої в серці. То завмре, то знову б’ється. І б’ється нерівно. Відчуваю, як завмре на мить триваліше, я зірвуся в безодню. Я завмираю, дослухаюсь до серця. Ніколи, чуєш, ніколи в польоті я так не слухав усім своїм єством до мотора, як у ті хвилини до власного серця. Я казав йому: «Ну ж бо, іще одне зусилля! Постарайся битися знову…» Але то серце вищого ґатунку! Повагається трохи, і знов до роботи – нарешті засинав, важко дихаючи. А я, сидячи при твоєму узголів’ї, думав: якщо заговорити з Ґійоме про мужність, він тільки стене плечима. Але нечесно було б також вихваляти його скромність. Він ставить себе вище цієї пересічної чесноти. Він стене плечима, тому що достатньо мудрий. Він знає, що втягнуті у вир подій люди уже не бояться. Людей лякає тільки невідомість. Та коли стикаєшся з нею, воно перестає бути невідомістю. Надто, коли зустрічаєш її отак спокійно і статечно. Мужність Ґійоме є передусім виявом його щирості.

Та головна його чеснота не в тому. Його велич полягає в усвідомленні власної відповідальності. Відповідальності за самого себе, за пошту, за товаришів, що вірять у його повернення. У своїх руках він тримає їхнє горе чи радість. Відповідальності за все нове, що зводиться там, долі, серед живих, у творенні чого він має брати участь. Відповідальності за долю людства, в масштабі його праці.

Він належить до широких душ, які, мов гаї, вкривають собою широкі простори. Бути людиною саме й означає бути відповідальним. Відчувати сором за вбогість, що, начебто, існує не з твоєї вини. Пишатися перемогою, здобутою товаришами. І, кладучи свій камінь, усвідомлювати, що це внесок у розбудову світу.

Таких людей помилково ставлять на одну дошку з тореадорами або гравцями. Славлять їхню зневагу до смерті. До біса ту зневагу до смерті. Якщо коріння її не в усвідомленні відповідальності, вона є прикмета убогих духом або надміру запальних перволітків. Я знав одного юного самогубця. Не відаю, яке нещасливе кохання змусило його старанно увігнати кулю собі в серце. Не знаю, який літературний взірець він наслідував, надівши для того білі рукавички, але пам’ятаю, що в тому позірному драматизмі я відчув не шляхетність, а убозтво. За приємними рисами обличчя, в тому людському черепі не було нічого, геть нічого. Хіба що образ якоїсь дурненької дівчини, яких на світі не бракує.

На згадку про той безглуздий випадок я подумав про іншу смерть, справді гідну людини. То був садівник, що казав мені:

– Знаєте… іноді я добряче упріваю, перекопуючи землю. Гостець викручує суглоби, і я клену це своє рабство на всі заставки. А зараз понад усе хотів би я порати землю. Якою гарною видається мені робота коло землі! Яка це воля несказанна! А потім, хто обрізатиме мої дерева?