Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чаттерлі

Під час роботи над романом «Коханець леді Чаттерлі» Лоуренс у листуванні назвав його «найбільш непристойним» зі свого доробку. Упевнений, що жодний англійський видавець не зважиться його оприлюднити, він домовився про публікацію у Флоренції. Однак Лоуренс рішуче відкидав звинувачення твору в порнографії, вбачаючи в ньому «декларацію фалічної реальності». Письменник був переконаний у необхідності утвердження фалічного світосприйняття як опозиції «церебральній сексуальній свідомості». Новим твором він мав намір адаптувати сучасну свідомість до фундаментальних понять фізичного існування. Лоуренс неодноразово наголошував, що його власне ставлення до них споріднене з пуританським – він поважав природні імпульси людини, але не сприймав тих «проявів патології, коли розум поглинутий сексуальним». Низова еротична лексика в його творі, що її вважали непристойною, на той час функціонувала у повсякденному мовленні, але належала саме до типу «церебрального» сприйняття інтимного (sex-in-the-head), якого Лоуренс також не визнавав. Автор іронічно зауважив, що коли застосувати пануючий принцип мовних табу до слова «кенгуру», назву невинної тварини також сприйматимуть як непристойну. Сподівання Лоуренса на те, що зміна мовного коду зумовить трансформацію етичних понять, в момент публікації твору не справдилися, але роль каталізатора подальших мовно-стильових змін у літературному дискурсі роман, безумовно, зіграв.

В останній спробі «показати значення сексуального в житті, його цінність, а не ганебність» Лоуренс свідомо домагався шокового впливу. Він очікував негативної реакції на твір, але не заборони роману в Англії. Тільки в 1960 році, після судового процесу над «Коханцем леді Чаттерлі», через тридцять років по смерті автора, дозвіл на публікацію було відновлено. Ця подія стала примітною ознакою повоєнної лібералізації духовного життя в країні. Тільки до кого звернений вердикт суду: «Не винен», – до покійного автора, фіктивних героїв чи до самого тексту, так і лишилося невизначеним.

Складним був пошук назви роману. Спершу автор хотів скористатися для неї сексуальними евфемізмами «Джон Томас та леді Джейн», однак потім з’явилась ідея «Ніжності». Ця категорія є однією з ключових у філософській системі Лоуренсового віталізму: на думку прозаїка, в оновленому, здоровому суспільстві майбутнього ніжність мала замінити поняття лідерства. Такій настанові не суперечить і сучасна назва, адже «коханець» і «ніжність» у словнику Лоуренса – поняття семантично близькі. Все в романі, від назви до останнього речення, вимагає від читача зміни сітки понять, прийняття нових ціннісних критеріїв. Процес же їх пошуку та утвердження здійснюється в полі напруги між Лоуренсовими «двома полюсами» – раціональним і чуттєвим. Архітектоніка твору логічна й підпорядкована головній ідеї, у фокусі авторської уваги, подібно до притчі, невелике коло дійових осіб. До такого структурування Лоуренс звертався й у ранніх творах: таким чином його персонажі, чи то Поль Морел у «Синах та коханцях», чи то Урсула в дилогії, долали рубіж простого міметичного відтворення їхнього життєвого досвіду, піднімаючись до рівня знаковості. Але «Коханець леді Чаттерлі» не схожий на роман-тезу, «райдуга людських стосунків» складає його сенс. Мета автора – переконати читача в недостатності механістичного існування не самим зіткненням ідей, а на чуттєвому, власне підсвідомому, первні. Цьому сприяють, зокрема, стильові інтонації роману, в яких поєдналися трагічне й ліричне, похмурий скепсис і дошкульна іронія. Стиль наближає твір до експресіонізму, однак специфіка Лоуренсової образності полягає в тому, що джерелом загостреної суб’єктивності, основою метафор чи міфопоетичних символів у його прозі найчастіше стає конкретика реального, фізичного, природного.

«Коханець леді Чаттерлі» – роман про смерть старої моралі та про можливість відродження людини. Такі твори з’являються тоді, коли перед культурою постає загроза тотальної анігіляції. Про наростання її Лоуренс говорив ще під час Першої світової війни й постійно розвивав цю тему в творах різних жанрів 1920-х років. Завжди схиляючись до апокаліптичних інтонацій, Д. Г. Лоуренс наситив свій останній і, як виявилось, пророчий роман багатьма ідеями своєї апокаліптичної теорії.

Тема смерті й відродження постає з першого ж абзацу, з акцентовано авторського наративу: «Наш час є трагічним за своєю сутністю, і саме тому ми відмовляємося сприймати його як трагічний. Катастрофа сталася, ми опинилися посеред руїн – і знову починаємо зводити свою домівку, і в нас жевріють нові кволі надії… Ми повинні жити, скільки б не вибухав світ навколо нас». Перш ніж окреслити сповнений перешкод шлях героїв до майбутнього, автор вибудовує світ тотального занепаду: у меланхолійному парку височить потворна будова Рагбі-холу, схожа на велетенський кролівник, у якій безліч нежилих кімнат і мертвих речей. На горизонті – розкидані халупи шахтарського селища Тевершел, звідки до жителів Рагбі мжичить мовчазна ворожість і «пахне сірчаним смородом горілих екскрементів землі» (2). Тут у правдивій порожнечі, де «час збігав, як на годиннику», триває агонія каліцтва Кліффорда Чаттерлі, а поряд тоскно плентається дорогою днів його дружина Конні. В цьому світі все видається нежиттєздатним – стосунки господарів і слуг, батьків і дітей, взаємини чоловіків і жінок.