Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чаттерлі

Слідкуючи за тим, як впливає на критичну лоуренсіану ритм культурних змін, очевидно, слід визнати, що твори Лоуренса, попри позірну простоту деяких з них, це, скоріше, «тексти» за Роланом Бартом, які, подібно до інших зразків модерної класики, потребують особливої процедури читання. Замість формування у свідомості читача культурних стереотипів подібний текст являє «бажану зону свободи», не обмежену наперед даними поняттями, й тим самим долучає до інтерпретації читача. Насолода від такого читання, за Бартовим же визначенням, «виникає в результаті подолання відчуження й влади твору». Відтак варто довіритися думці Стівена Спендера, відомого англійського поета-модерніста, який наголосив, що головне завдання творчості Лоуренса не в тому, щоб розкрити проблеми життя в ілюзіях літератури, а в тому, аби передати «напругу, що існує між життям та літературою». Думку Спендера, що для Лоуренса література – «лише вказівка на те, що перебуває за межами літератури», можна також сприймати порізному. Вона, наприклад, дозволяє звично вбачати зв’язок між мистецьким образом світу й життєвим досвідом автора: до такого читання заохочують автобіографічні мотиви його ранніх романів «Білий павич» (1911) та «Сини та коханці» (1913) або навіяні юнацькими враженнями оповідання збірки «Запах хризантем» (1911). У той же час чи не важливіше шукати феноменологічний зміст тої «напруги між життям і мистецтвом», що як виразна естетична інтенція існувала на всіх етапах творчості Лоуренса.

Шлях Д. Г. Лоуренса (1885–1930) до визнання не був легким. З’явившись на світ у шахтарському містечку Іствуд, у родині простого шахтаря й колишньої вчительки, митець увійшов у літературні кола попри бар’єри станових упереджень, якими офіційна культура пізнього вікторіанства захищалася від талановитих вихідців із нижчих класів. Звісно, у XX столітті такі прецеденти повторювалися дедалі частіше, однак у випадку Лоуренса доводиться зважати на те, що в певному сенсі його літературний дар ніколи не полишав світу, звідки він вийшов. У «Нарисі автобіографії» Лоуренс так писав про цю специфічну рису своєї індивідуальності: «Я не можу здійснити переходу з мого власного класу до середнього класу. Не можу, ні за які блага світу, позбутися моєї пристрасної свідомості, моїх кревних зв’язків із людьми, тваринами й землею й віддати себе тій вузькій формі фальшивого, зарозумілого раціоналізму, який тільки й стає основою ментальності, коли людина почувається винятковою». Досягши успіху й популярності, Лоуренс долучився до життя сучасного йому космополітичного бомонду – жив у Франції, Німеччині, Італії, відвідав Мексику – й тим чи іншим чином відгукнувся на все побачене й пережите. Та головним мотивом його творчості лишалося – «Англія, моя Англія»… То був, до того ж, трагічний лейтмотив, адже в однойменному оповіданні, як і в інших прозових творах, образ того, що відбувається з Англією та англійцями, та й з усім людським загалом часів порубіжжя, так само, як і думки Лоуренса про майбутнє його країни й цілого світу, сповнені гіркоти. Він опанував різні види мистецької діяльності – писав не тільки прозу, а й вірші, талановито малював. Та і поезія, і живопис, і музика, на якій він добре знався, як про те свідчить роман «Жезл Аарона» (1922), немов підземні джерела, живили його прозу. Суперничати з останньою в експресивності могла лише пристрасна риторика його есеїстики.

Відчуття розриву в історичному часі, прискіплива увага до різних проявів цього феномену споріднює Д. Г. Лоуренса з іншими письменниками англійського модернізму, зокрема і з його вершинними постатями – Дж. Джойсом та В. Вулф. Водночас його естетичний пошук залишався глибоко індивідуальним. Через тяжіння до лінійності так званого «виховного» сюжету в ранніх творах автора їх можна співвіднести з реалістичним англійським романом виховання початку XX століття. Пафос та емоційність авторської позиції відрізняють наратив Лоуренса як від мінливості настроїв у психологічній прозі В. Вулф, так і від метафізичних завдань потоку свідомості Дж. Джойса. При тому модерністична природа Лоуренсового письма не викликає сумнівів і проявляється у широкому спектрі естетичних і поетичних чинників.