Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чаттерлі

Знавець і теоретик модернізму Френк Кермоуд говорив про творчий процес Лоуренса як про «перетворення пророка на романіста», вважаючи, що в ньому домінувало «профетичне шаленство». Дійсно, прозаїк створював, як правило, декілька варіантів тієї чи іншої колізії або й самого твору. «Коханець леді Чаттерлі», зокрема, має дві версії, що передували канонічному тексту. Він ніколи не планував своїх творів, а в розробці тем і характерів керувався інтуїцією й свого роду осяянням. «Думки западають йому в голову, ніби впавши просто з неба, і фрази підлітають прямо догори, могутні й округлі, ніби бризки води, коли туди вкинули камінь. У них немає жодного слова, обраного за красу чи для вдосконалення загальної архітектоніки», – відзначала у своїх «Нотатках про Д. Г. Лоуренса» Вірджинія Вулф.

Абсолютну спонтанність художнього стилю Лоуренса В. Вулф, яка належала до естетського руху Блумсбері, дещо перебільшує. Навіть у ранній прозі Лоуренса відчутні ознаки міфотворчості, помітне спершу стихійне, пізніше ж – цілком свідоме тяжіння до психоаналітичних образів та інтерпретацій. Так, в автобіографічних записах, листуванні, нарешті в романі «Сини та коханці» (1913) та передмові до нього знаходимо типову для Лоуренса світоглядну модель змін у суспільній моралі. Авторське ставлення до шахтарського середовища амбівалентне: з одного боку, він захоплений цією «невідомою расою», «схожою на нібелунгів», створеною з «першоелементів», й водночас обурений тим, що шахтарі покірні чужій волі, автоматично існують між шахтою та пабом, залишаючи своїх дітей (а відповідно, своє майбутнє) на виховання жінкам.

Саме матерів Лоуренс звинувачує в тому, що вони формували покоління за поколінням такими, якими хотіли бачити своїх чоловіків, себто вони – причина того, що чоловіки його краю втратили силу й те приховане шаленство, яким наділяла їх колись пронизлива самотність ноттінгемширських пустищ. У такій суб’єктивній проекції, у подвійному баченні Лоуренса шахтарі як міфічні постаті і як частка повсякденної духовно зубожілої реальності очевидно означені в категоріях Едипового комплексу, до актуалізації якого в прозі автор постійно звертатиметься.

Подальше поглиблення модерністського світобачення є стрижнем головного письменницького проекту Лоуренса – дилогії «Райдуга» (1915) та «Закохані жінки» (1921). Перший твір ще зберігав деякі структурні риси едвардіанської сімейної саги: у фокусі авторського бачення в ньому були морально-психологічні зміни, що відбувалися у свідомості людей протягом XIX століття. Кожне з трьох поколінь сімейства Бренгуенів відрізнялося життєвими цінностями від попередніх генерацій, але ритм їхнього життя лишався підпорядкованим зміні природних циклів, що визначають модус патріархального життя. У романі «Закохані жінки» Лоуренс обрав основою конфлікту долі сестер Гудрун і Урсули, що порвали з патріархальним світом ферми Марш. Відтворення інтелектуального й інтимного пошуку «закоханих жінок», характеристика їхніх обранців – учителя Руперта Біркіна та підприємця Джеральда Кріча – вимагали від Лоуренса фрагментованої оповіді та нових форм діалогічного конфлікту. Дилогія мала стати його Великою Книгою, отже, крім глибинного психологізму, структуротворчою в романі «Закохані жінки» виступала найвагоміша для світобачення Лоуренса проблема механістичності цивілізації та її фатальних наслідків. У світі, зображеному прозаїком, докорінно змінилося розуміння простору й часу, свободи вибору, змінився характер зв’язків між поколіннями та між чоловіком і жінкою, й тому тут не спадає напруга між бажаним і дійсним, можливим і фатально нездійсненним. Інтелектуальна й моральна енергія героїв дилогії обумовила високий мистецький авторитет цього твору в історії англійського роману.

Лоуренс 1920-х років, у пору письменницької зрілості, – найперше майстер психологічної прози. Джерело пізнання «правди повсякденного» він бачив в емоційному житті людини, тому і роман для прозаїка – «прекрасний засіб розкриття мінливої райдуги наших стосунків». Лоуренс вважав роман гнучкою й динамічною формою, в якій важить «жива енергія оповіді», а відтак пріоритетними є не дидактичні авторські судження, а відтворення голосів самих персонажів. Характер для цього прозаїка – найважливіша категорія романної поетики, й тому настільки відточене метафоричне визначення Лоуренсом цього художнього поняття: автор порівнює його з «полум’ям, що палає яскраво чи тьмяніє, стає блакитним, жовтіє або червоніє, піднімається чи опадає під тиском обставин і потоками долі, безперервно змінюється, але зберігає свою цілісність».