Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чаттерлі

Мік сидів як на голках, виструнчившись у своєму кріслі, і позирав на неї з майже істеричним виразом. Хтозна, що його мучило найбільше, марнославне бажання її згоди чи панічний жах, що вона таки згодиться?

– Мені треба подумати, – сказала вона. – Я не можу зараз тобі відповісти. Ти, певно, гадаєш, що Кліффорда не слід брати до уваги, – але я так не можу. Як тільки подумаю, який він безпорадний…

– Чорти б його взяли! Якщо хтось так торгує своєю неміччю, тоді й мені треба почати жалітися, який я самотній і який я завжди був самотній… і розрюмсатися, щоб хтось витирав мені соплі! До дідька все це, якщо справді треба бути калікою, щоб тебе брали до уваги…

Він одвернувся, із люттю засунувши руки до кишень.

Того ж вечора він сказав їй:

– Ти ж сьогодні прийдеш до мене? Я не знаю, де в біса знаходиться твоя кімната.

– Добре, – відповіла вона.

Тієї ночі він був іще палкішим коханцем із його дивною, тендітною хлопчачою оголеністю. Конні не вдалося досягти оргазму до того, як він скінчив. І своєю ніжною дитячою голизною він збудив у ній несамовиту жагу; їй довелося продовжувати вже після того, як він скінчив, у дикому божевіллі судомних спазмів; а він героїчно утримувався в ній зусиллям самопожертви, аж доки вона, коротко, дико скрикуючи, не дійшла піку насолоди.

Коли вона нарешті відклякла від нього, він мовив гірко, навіть трохи глузливо:

– Ти не можеш скінчити водночас із чоловіком, правда ж? Ти маєш сама довести себе до цього, додивитись виставу до кінця?

Його коротка промова завдала їй одного з найбільших у житті ударів. Адже пасивна змога віддаватись була ніби єдиним, на що він здатний.

– Про що ти? – спитала вона.

– Ти знаєш, про що я кажу. Ти завжди ведеш далі, після того як я вже скінчив… і я маю, зціпивши зуби, чекати, поки ти задовольниш себе власними силами.

Вона була приголомшена його несподіваною брутальністю якраз тої миті, коли її сповнювала насолода, яку неможливо описати словами… і навіть любов до нього. Адже він, врешті-решт, як і більшість сучасних чоловіків, скінчав ледве не до того, як почне. І саме це змушувало жінку бути активною.

– Але ж ти хотів, щоб я продовжувала, щоб я була задоволена? – спитала вона.

Він похмуро всміхнувся.

– Хотів! – сказав він. – Оце добре! Я хотів лежати, зціпивши зуби, поки ти на мені вправляєшся!

– То ти не хотів? – наполягала вона.

Він ніби не чув її запитання.

– І так з усіма клятими жінками, – мовив він. – Або зовсім не ворушаться, наче вони там мертві… або чекають, поки ти скінчиш, і тоді починають самі собою займатися, а ти маєш терпіти. Я ще не зустрічав жінки, яка б скінчила одночасно зі мною.

Конні майже не слухала оті його чоловічі зізнання. Вона була вражена тим, що він відчуває насправді, і цією незбагненною брутальністю. Вона ж нічим не завинила.

– Але ж ти хочеш, щоб я теж отримала втіху? – повторила вона.

– Та звісно ж, хочу! Але будь я проклятий, якщо це не в біса забагато для будь-кого – терпіти, поки жінка сама себе задовольнить…

Ці слова стали однією з найгіркіших поразок у житті Конні. Вони вбили щось у ній. Вона не була в захваті від Майкліса; поки він не почав усієї цієї справи, вона його не хотіла. Взагалі вона ніколи не хотіла його по-справжньому. Але якщо вже він почав, то їй здавалося таким природним отримувати насолоду з його поміччю! Вона навіть кохала його за це… тієї ночі вона справді кохала його і хотіла вийти за нього заміж.

Мабуть, підсвідомо він усе розумів, і саме через це йому забаглося припинити цю виставу одним порухом, розкидати цей картковий будиночок. Її сексуальні почуття до нього, чи до будь-кого з чоловіків, тієї ночі загинули. Вона відтяла його від себе так, ніби він ніколи не існував для неї.

І вона знову тоскно пленталася дорогою днів. Тепер вже не було нічого, окрім машинального тупцяння на місці, яке Кліффорд називав упорядкованим життям, тривалим співіснуванням людей, що призвичаїлися жити під одним дахом.

Пустка! Єдиний вихід полягав у тому, щоб змиритися з цією великою пусткою, з безліччю клопітких дрібниць, які вкупі утворюють загальну величезну порожнечу.

– Чому жінки й чоловіки в наш час насправді не подобаються одне одному? – спитала Конні в Томмі Дьюкса, хто певною мірою був для неї, як то кажуть, істиною в останній інстанції.

– Та чому ж? Я не думаю, що з часів створення людини була іще така пора… коли чоловіки й жінки були б такі прихильні одне до одного, як сьогодні. Це справжня прихильність! Візьміть хоча б мене… Мені жінки справді подобаються більше за чоловіків; вони сміливіші, з ними можна бути більш відвертим.