О. Генрі - Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take

Здесь есть возможность читать онлайн «О. Генрі - Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take» — ознакомительный отрывок электронной книги совершенно бесплатно, а после прочтения отрывка купить полную версию. В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Харків, Год выпуска: 2017, ISBN: 2017, Жанр: literature_20, foreign_prose, foreign_language, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

«Важливі не дороги, які ми обираємо, важливе те, що у нас в душі», – написав О. Генрі (1862—1910) в одному зі своїх оповідань. Його твори – це історії клерків, продавчинь, бродяг, невідомих художників, дрібних авантюристів, фермерів, їхні долі, помилки, щастя, сльози. Лаконічність викладу, тонкий гумор, незвичайність сюжету і завжди непередбачувана розв’язка уже більше ста років привертають увагу читачів до малої прози О. Генрі, великого письменника «маленьких людей».
В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование.

Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take — читать онлайн ознакомительный отрывок

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

– Добривечір вам! – каже йому Тобін.

Чоловік вийняв з рота сигару і вичавив з себе дружнє привітання.

– А чи не скажете ви нам ваше ім’я і таким чином дасте нам змогу побачити його величину? – питає Тобін. – Можливо, нам доведеться з вами познайомитись.

– Моє ім’я, – ввічливо відповів чоловік, – Фріденхаусман – Максімус Г. Фріденхаусман.

– Довжина підходить, – зауважив Тобін. – А чи не вживаєте ви десь «о» при написанні вашого імені?

– Ні, не вживаю, – каже чоловік.

– А його можна написати з «о»? – стривожився Тобін.

– Якщо ваша совість дозволить вам, – сказав носач, – і якщо не маєте дриґу до іноземних мов, можете щоб вдовольнитися, всунути цю літеру у передостанній склад.

– Це добре, – сказав Тобін. – Ми – Джон Малоун і Даніель Тобін.

– Дуже приємно познайомитись, – відповів чоловік, вклоняючись. – А тепер, оскільки я ще не зрозумів, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розі вулиці, можливо, ви наведете якісь розумні виправдання вашої вольності?

– За двома ознаками, – відповідав Тобін, намагаючись пояснити все, – які ви назвали, і які єгипетська хіромантка прочитала на долоні моєї руки, ви повинні відшкодувати мені удачу за всі ці лінії турбот, що ведуть до чорного та блондинки, якій наступили на ногу на пароплаві, не кажучи вже про фінансову втрату в розмірі долара шістдесяти п’яти центів. Досі все збувалося.

Чоловік припинив курити і глянув на мене.

– Чи є у вас якісь поправки до цієї заяви, чи й ви такий же? Зважаючи на ваш вигляд, я думав ви за ним доглядаєте.

– Ніяких, – відповів я, – крім того, що на вигляд ви, як одна підкова на іншу, схожі на картинку удачі, написаної на руці мого друга. Якщо ж ні, я не знаю, що й казати, – мабуть, брешуть ті лінії.

– Ви один одного варті, – сказав носатий чоловік, шукаючи очима полісмена. – Я вже насолодився вашою компанією. На добраніч.

Промовивши це, він всунув до рота свою сигару і поспіхом перейшов на другий бік вулиці. Але Тобін не відстав від нього і закрокував з одного боку, а я – з іншого.

– Що таке? – він зупинився і зсунув капелюх на потилицю. – Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер єдине моє бажання – спекатися вас. Я йду додому.

– Ідіть собі, – й каже Тобін і гладить його по рукаву. – Справді, ідіть собі додому. А я сидітиму перед дверима вашого будинку до ранку, поки ви не вийдете. Бо тільки ви можете зняти з мене прокляття чорного, блондинки і збитків на долар шістдесят п’ять центів.

– Якась маячня, – сказав чоловік, звертаючись до мене, як до більш поміркованого психа. – Чи не краще було б вам забрати його додому?

– Послухайте, – кажу я йому. – Даніель Тобін при своєму розумі. Може, його думки трохи безладні: він випив достатньо, щоб розхвилюватись, але це не означає, що він не сповна розуму. Він керується своїми уявленнями та забобонами, про які я вам усе поясню.

Сказавши так, я виклав йому історію про даму-хіромантку і про те, що йому випало стати знаряддям щасливої долі.

– Тепер вам зрозуміло, – закінчив я, – яка моя доля у цій приключці? Я друг мого друга Тобіна саме так, як я це розумію. Неважко бути другом мазунчика долі, бо це вигідно. Та й другом бідаря – теж: зроблять із вас святого, ще й портрети ваші надрукують – з сиротиною, яку ви тримаєте однією рукою, і з відерцем вугілля у другій. Найважче тому, хто дружить з повним дурником. От це мені й дісталося, – кажу, – бо, як на мене, з долоні долі не питають, окрім, хіба що, тієї, яку залишив держак кайла. І хоч, можливо, ніс у вас найгачкуватіший у Нью-Йорку, не думаю, щоб усі віщуни, разом узяті, витиснули з вас бодай краплю удачі. Але лінії на руці у Денні справді вказують на вас, то ж я підтримуватиму його доти, доки він сам не переконається, що взяти з вас нічого.

І чоловік раптом почав розкотисто сміятися. Він сперся на стіну будинку і довго реготав. Потім він поплескав мене і Тобіна по плечах і взяв кожного попід руку.

– Був неправий, – відказав він. – Хіба міг я сподіватись, що на розі вулиці зі мною трапиться така приємна і чудова пригода? Мені здавалося, що ви не варті уваги. Тут зовсім близенько є невеличке кафе – якраз, щоб розважитись з такими цікавими людьми. Ходімо туди, вип’ємо і побалакаємо про марноту сущого.

Говорячи так, він повів нас із Тобіном до окремого кабінету, замовив напої і заплатив за них. Ми курили сигари, і він дивився на нас, як на рідних братів.

– Мушу вам сказати, – сказав цей посланець долі, – що моєю професією є те, що зветься літературою. Я виходжу ночами з дому і блукаю, вишукуючи у людях дивацтва й істину у небесах. Коли ви мене зустріли, я роздумував про надземну залізницю у зв’язку з головним світилом ночі. Швидкісна надземка – це поезія й мистецтво. Місяць – нудне мертве тіло у безсенсовному русі. Але це лише особисті думки, бо література має свої окремі закони. Я сподіваюсь написати книгу, у якій поясню дивні речі, які я відкрив у житті.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take»

Обсуждение, отзывы о книге «Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x