Теодор Драйзер - Фінансист

Насвистуючи, він подався до банку. Батько знову посміхнувся, побачивши його.

– Ну як, Френку, вигоріла твоя справа? – спитав містер Ковпервуд.

– Ось вексель строком на місяць, – сказав хлопчик, кладучи на стіл отримане від Делрімпла зобов’язання. – Будь ласка, врахуй його з утриманням своїх тридцяти двох доларів.

Батько уважно розглянув вексель.

– Шістдесят два долари, – прочитав він. – Містер Делрімпл. Усе правильно. Авжеж, я врахую його. Це обійдеться тобі в десять відсотків, – пожартував він. – Але чому б тобі не залишити вексель у себе? Я можу почекати і не буду вимагати свої тридцять два долари до кінця місяця.

– Ні, не треба! – заперечив Френк. – Ти краще врахуй його і візьми свої гроші. Мої можуть мені знадобитися.

Діловитий вигляд сина потішив містера Ковпервуда.

– Ну, гаразд, – сказав він. – Завтра все буде облаштовано, а тепер розкажи мені, як тобі це вдалося?

І син йому розповів. О сьомій годині вечора про цю історію дізналася місіс Ковпервуд, а трохи пізніше – і дядько Сенека.

– Ну, що я вам казав, Ковпервуде? – вигукнув дядечко. – Цей хлопчина далеко піде! Ви ще й не те побачите!

За обідом місіс Ковпервуд з цікавістю вдивлялася в сина. Ось цього її любого хлопчину вона ще неначе зовсім недавно годувала груддю! Як він швидко змужнів…

– Сподіваюся, Френку, тобі й надалі таланитиме в таких справах, – сказала вона.

– І я сподіваюся, мамо, – була лаконічна відповідь.

Щоправда, торги відбувалися не щодня, і не щодня вдавалися угоди з бакалійником. Але Френк уже замолоду вмів призбирувати капіталець. Він оформлював передплату на журнал для юнацтва, працював агентом з розповсюдження ковзанів нового зразка, а раз навіть спокусив навколишніх хлопчаків об’єднатися і закупити собі до літа партію солом’яних капелюхів за оптовою ціною. Про те, щоб назбирати грошенят ощадливістю, Френк і не думав. Він мало не з дитинства перейнявся переконанням, що куди приємніше витрачати гроші не рахуючи, і вірив, що цієї можливості він так чи інакше доб’ється.

У цьому ж році, якщо не раніше, в ньому вже пробудився інтерес до дівчаток. Його погляд незмінно зупинявся на найвродливішій. А оскільки він сам був гарний і привабливий, то йому неважко було зацікавити вподобану дівчинку. Дванадцятирічна Пейшенс Барлоу, що жила по сусідству, була першою, на яку він задивився, та й сама вона задивилася на нього.

Природа наділила її блискучими чорними оченятами і чорним волоссям, яке вона заплітала в дві тугі коси. Витончені ніжки з тонкими щиколотками легко несли її чарівну фігурку. Батьки дівчинки були квакерами, і на її голові завжди красувався скромний маленький чепчик. Характер у неї, однак, був дуже жвавий, і цей сміливий самовпевнений хлопчик їй подобався. Одного разу (після того, як вони не раз уже обмінялися швидкими поглядами) він зупинив її – дівчинка йшла в той же бік – і з посмішкою, рішуче, як завжди, запитав:

– Ви, здається, мешкаєте на нашій вулиці? Правда?

– Так, – відповіла вона, трохи зашарівшись і погойдуючи сумкою з книжками, – в будинку сто сорок один.

– Я знаю цей будинок, – сказав він. – Бачив, як ви туди заходили. Ви, здається, вчитеся в одній школі з моєю сестрою? Адже вас звуть Пейшенс Барлоу?

Він чув, як хтось із його товаришів назвав її ім’я.

– Справді, – підтвердила вона. – А звідки ви знаєте?

– Чув, – посміхнувся Френк. – Я вас часто бачу. Хочете лакриці?

Він покопирсався в кишені і витягнув кілька паличок свіжої лакриці (дуже поширених у ті часи ласощів).

Пейшенс чемно подякувала і взяла одну.

– Напевно, не надто смачно. Вона вже давно лежить у мене в кишені. Днями у мене були тягучки.

– Та ні, смачно, – відгукнулася вона, посмоктуючи кінчик палички.

– А ви ж знаєте мою сестру, Анну Ковпервуд? – запитав Френк, повертаючись до початої розмови і мимохідь представляючись своїй сусідці. – Вона, щоправда, на клас молодша за вас, але, можливо, ви знайомі?

– Я її знаю. Ми зустрічаємося, коли йдемо зі школи.

– Я живу он там, праворуч, – Френк показав їй на будинок, до якого вони підходили, ніби дівчинка і без того не знала, де він живе. – Сподіваюся, ми тепер часто будемо бачитися?

– А ви знайомі із Рут Меррієм? – запитала вона, коли Френк уже збирався повернути на мощену доріжку, що вела до його дому.

– Ні, а чому ви питаєте?

– У неї у вівторок вечірка, – ніби мимохіть зауважила дівчинка.

– А де вона мешкає?

– У будинку двадцять вісім.