Стефан Цвейг - Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Але що за каламутний потік погнала тепер пожадливість з усіх містечок, сіл і садиб! З’явилися не тільки чесні шляхтичі, які прагнули ретельно позолотити свій герб, не тільки відважні авантюрники і сміливі солдати, бо в Палос-де-ла-Фронтеру і Кадіс прибився ще й увесь бруд і шумовиння Іспанії. Тавровані злодії і розбійники, що шукали в Ельдорадо прибуткового ремесла, боржники, які намагалися втекти від своїх кредиторів, чоловіки, які хотіти втекти від своїх сварливих дружин, – усі ці desperados , відчайдухи, що хотіли втекти від свого пропащого життя, тавровані злочинці й ті, кого шукали альгвасили, зголошувались піти в плавання, – то була напрочуд примхливо зібрана мішанина невдах, які надумали, нарешті забагатіти одним ударом і тому були готові до всякого насильства і будь-якого злочину. Завдяки фантазіям Колумба, мовляв, у тій країні досить копнути землю лопатою – і засяють золоті самородки, люди довели одне одного до такої нестями, що заможні пани, покидаючи країну, брали з собою слуг і в’ючних тварин, щоб одразу мати змогу привезти багато коштовного металу. А якщо не щастило стати членом експедиції, тоді поставав мимоволі інший шлях: без королівського дозволу самостійно спорядити корабель і рушити в авантюрне плавання, щоб тільки чимшвидше добутися до нових земель і хапати золото, золото, золото; Іспанія миттю позбулася неспокійного життя і найнебезпечнішої потолочі.

Губернатор Еспаньйоли (пізнішого Сан-Домінґо, або Ґаїті) зі страхом поглядав на тих непроханих гостей, які заполонили довірений йому острів. Рік у рік кораблі доправляли новий вантаж і дедалі буйніше товариство. А водночас на всіх прибульців чекало прикре розчарування, бо золото там аж ніяк не лежало покладами на вулицях, а з безталанних тубільців, на яких напосідали ті нелюди, годі було витрусити бодай золоту піщинку. Отож ті грабіжницькі ватаги блукали й тинялися навколо, наганяючи страх і на нещасних індіанців, і на губернатора. Він марно намагався обернути їх у колонізаторів, роздаючи їм землю, худобу і щедро наділяючи їх людською худобою, даючи кожному як рабів шістдесят, а то й сімдесят тубільців. Але й родовиті ідальго, і колишні розбійники не бачили сенсу в сільському господарстві. Не на те вони приїхали, щоб вирощувати пшеницю й випасати худобу, замість дбати про посіви та врожаї, вони катували бідолашних тубільців – за кілька недовгих років знищивши все місцеве населення – або сиділи в шинках. Не багато минуло й часу, як більшість їх залізли в такі борги, що після свого майна були змушені продати ще й плащ, капелюх і останню сорочку, крамарі й лихварі вже хапали їх за горло.

Бажаною полегкістю для всіх тих невдах з Еспаньйоли стало повідомлення, що один шановний чоловік з острова, правник і bachillerato , бакалавр, Мартін Фернандес де Енсісо, спорядив 1510 року корабель, щоб із новою командою приплисти на допомогу своїй колонії на terra firma , суходолі. 1509 року двоє славетних авантюрників – Алонсо де Охеда і Дієґо де Ніґуеса – отримали від короля Фердинанда землю, щоб заснувати поблизу від теперішнього Панамського каналу та узбережжя Венесуели колонію, яку трохи передчасно назвали Castilia del Oro , тобто Золотою Кастилією; сп’янівши від гучної назви й одурений брехнею, необізнаний зі світом правознавець уклав у цей захід усе своє майно. Але з новозаснованої колонії Сан-Себастьян у затоці Ураба не надходило золота, звідти лунали лише розпачливі крики надати допомогу. Половина людей була виснажена боротьбою з тубільцями, друга половина – голодом. Для порятунку вкладених грошей Енсісо позбувся решти свого майна і спорядив допоміжну експедицію. Тільки-но поширилася звістка, що Енсісо потребує вояків, як усі desperados , усі волоцюги з Еспаньйоли скористалися нагодою поїхати разом із ним на континент. Щоб тільки податися геть, утекти від кредиторів й уникнути пильності суворого губернатора! Але й кредитори не втрачали пильності. Збагнувши, що їхні найбільші боржники збираються навіки попрощатися з ними, вони рушили до губернатора, просячи, щоб він нікого не пускав без свого особистого дозволу. Губернатор задовольнив їхнє прохання. Запровадили пильний нагляд, корабель Енсісо мав стояти за межами гавані, й губернаторські човни патрулювали, не даючи прокрастися на борт жодному непроханому. Всі desperados , які менше боялися смерті, ніж чесної праці та ув’язнення за борги, з незмірною гіркотою придивлялись, як корабель Енсісо без них напинає всі вітрила, пливучи назустріч пригодам.