Григорій Тютюнник - Вир

– Нічого. Це вже мій клопіт. А до тебе прохання – купити їм халати і гумові чоботи. Обносились зовсім, одне рам’я висить. Ти наш каптенармус і для солдатів обмундирування не жалій.

– Гм. Це ти щось нове придумав. А де ж я для такої розкоші грошей візьму? Із своєї кишені викладу?

– Чого зі своєї? З артільної.

– У нас не шахта й не завод, щоб спецівку купувати.

– Труси, труси гаманцем. Учора ти говорив, що за селянина душу віддаси. А ми душі не просимо. Дай нам трохи грошенят.

На фермі заводилися нові порядки. На стіні висів режим дня, про який зроду ніхто не чув, доярки ходили в халатах, підсміюючись одна з одної і з подивом сприймаючи чудернацькі, на їх думку, нововведення Дороша, який говорив, що треба вчитися, як доглядати худобу, багато читати літератури, слухати бесіди зоотехніка, агронома і т. д. Одним словом, дуже багато працювати над собою, щоб стати справжніми тваринниками. Спочатку всі працівники ферми дивувалися зачинанням Дороша, ставились з недовірою: міський, мовляв, учений, тому й вимагає хазяйнування по книгах. Дорош бачив ту недовіру, але вперто ламав її.

Годівля худоби провадилася за графіком, молодняк випоювався молоком, чергування на корівнику було регулярне. Дорош пояснив також, що згідно з новою постановою уряду хороша робота на фермах буде заохочуватися додатковою оплатою. Це повідомлення подіяло на робітників ферми куди більше, ніж пусті балачки, бо люди зрозуміли, що якщо вони добре працюватимуть, то щось зароблять, отже, треба працювати якнайкраще, бо під лежачий камінь вода не потече.

Особливо це зрозумів Кузь. Кожного ранку він приходив разом із Павлом у кабінет Оксена і говорив, знімаючи шапку:

– Значця, так. Воно, може, то й невигідно, так зате нам підпира: продавай к лихій годині ялівок та купуй таких, щоб телилися. Норми по надою ми не виконуємо, а корма йдуть.

– Добре. Ми це питання утрясемо.

– А ти не тряси, а залигуй корів та веди в район, – гарячився Кузь.

Павло, приходячи на обід, кожного разу дивував Явдоху якоюсь новиною.

– Оце купили дві корови, – повагом розказував він, сідаючи за стіл в своєму сірому халаті, що робив його схожим на коновала. – Одна ряба, друга рижа.

– Радій, радій, – бубоніла Явдоха, гримаючи чавунами. – Побачимо, що ти заробиш на тій фермі.

– А тобі все мало! – обзивався Павло, так налягаючи на борщ, що з вусів аж пара йшла.

– Не мало, а люди зі своєї роботи щось мають, а ти весь вік сухий хліб їси.

– Аби ти менше гавкала, – спокійно радив Павло. Але одного разу він здивував Явдоху не на жарт. Пообідавши, поліз між горшки, вибрав глечика, обмотав його мотузкою за шийку так, як ото обмотують мазницю, та ще й виважив на руці, чи міцно. Явдоха мовчки на все те дивилася, бо гадала, що він збирається на здобутки до сусідів. Не раз уже було таке, що заявлявся Павло до Вихорів, чи до Бовдюгів, або ще до кого-небудь із кутчан, сідав на лаву і, помовчавши з годину, говорив:

– Грасти (здрастуйте). Угадайте, чого я до вас прийшов? – Скажете…

– Позичте квасу.

І йому позичали, бо Павло був такий чоловік, що ніколи не жалів для людей своєї сили. Треба кому викопати льох, колодязь або яму для померлого – Павло грабарку на плече – і пішов. У роботі чоловік надійний, на плату невибагливий. Питають його:

– Скільки ж вам, дядьку, за роботу?

Павло подумає, дивлячись у землю і ніби питаючи в неї поради, скільки ж коштує його труд на ній, а тоді перекладе грабарку з одного плеча на друге та й скаже:

– Та давайте, скільки дасте.

– То, може, ви не грішми, а салом візьмете?

– Можна й салом…

– Правда, сала в нас не так-то й щиро, бо в цім році ще не кололи, то, як ваша згода, то, може, сметаною відберете?

– Та коли так, то можна й сметаною.

Отож і думала Явдоха, що піде Павло на відбереньки заробленого в людей. Але сталося не так. Повернувся Павло ввечері і поставив повний глечик молока на стіл.

– Оце тобі! Мабуть, аж до сестри ходив? – зраділа Явдоха, що таки дуже полюбляла молочну затірку.

– На фермі дали.

– На якій фермі? – не второпала Явдоха.

– Уже ж не на якій, як не на артільній…

– З якого дива?

– Завфермою розпорядився. Бери, каже, по літрі в день, це, каже за твою роботу.

Явдоха так і засвітилася на лиці. Розтопила піч, нагріла води, дістала із скрині чисту, викачану рублем та качалкою сорочку, заворкувала біля Павла голубкою.

– Помий же голову та переодягнися, – лагідно припрошувала вона. – Бо завтра ж неділя, то, може, й у гості підемо до сестри.