Григорій Тютюнник - Вир

– Прибігає, значить, до мене Ганнуся і каже: «Біжи до Тимка і скажи: Орися його хоче бачити». Ну, я картуз на голову…

– Де вона? – уже крикнув Тимко.

– В шелюгах.

– Наклади за мене корові і будь тут, доки я повернуся. Накинувши на плечі кожушок, Тимко прослизнув через хворостяні ворітця, що вели до яру. Крутою стежкою поміж могутніх осокорів, що виблискували вгорі ніжним листом, спустився до потоку, крадькома пішов низиною яру. Тут було тихо й безлюдно. Тільки вдалині, на гирлищі, де вичовганий сонцем до сяйва потік, рябіючи брижами, з розгону вливався в Ташань, метка дітвора злодійкувато тягла з пристані Бовдюгового човна, щоб помандрувати в сагу за шпичаками. На лівому боці яруги, на відлозі, – сліпучобіла товчениця пісків, зелений полиск густого шелюжиння. Тимко хмурить брови, промацує очима шелюги.

– Орисю!..

Тиша. Зелене хитиво шелюгів, вибілений сонцем пісок, на ньому свіжі сліди дівочих каблучків, запетльовані, неспокійні, як у нюшкуючої лисички. Тимко рушає по тому сліду і бачить: сидить задумана, обіпнута чорною шаллю, лице бліде. На шелест його кроків рвучко обертає голову, очі сухі, пекучі.

– Ти давно тут? – питає Тимко, сідаючи поруч.

– Заждалась уже…

Від шалі на бліде лице лягає чорна тінь, губи кривляться в скорботі, довгими пальцями неспокійно перебирає китички на платкові.

– Чого кликала?

Орися гнівними рухами оголює ногу вище коліна: по білому тілу від стегна до литки стікають сині п’явки батожиних ударів.

– Тимоньку, милий, що мені робити? У вир кинусь! Жмакає в руці кінчик шалі і раптом, закрившись нею по самі очі, тремтить плечима, жалісно зігнувшись, опустивши на груди косату голову.

Тимко тяжко ворушить чорними бровами, скрушно зітхає:

– Потерпи трішки…

Орися схоплюється, як чайка від пострілу, страшна блідість криє обличчя.

– Я не милостині просити прийшла. Я душу для тебе вийняла, а ти!.. Чом тебе у тому вирі не закрутило навіки, будь ти проклятий!

Голос її дивно заглух, і вона, зірвавши з голови шаль, швидко пішла в шелюги. Висохлий на сонці пісок зараз же засував її сліди.

Тимко не побіг за нею. Він сидів на піску, широко розставивши ноги і впершись долонями в коліна, і, збоку глядячи, можна було б подумати, що це сидить бравий парубок, якого ще не ранило дівоче серце, не звели з розуму дівочі коси. Тільки чому ж так покарьожились його плечі, чого вони так враз по-старечому погорбатішали, чого так зів’яли його сильні руки і в такій гіркій задумі поникла його голова? Довго сидів він нерухомо серед піщаної пустелі, під синім небом, на теплій від сонця землі, на якій, одначе, не так-то легко жити людині. «Що ж, – думав він, дивлячись на розметані вітром білі хмари на обрії, – був би у мене рідний батько, може, і благословив би нашу з тобою любов, Орисю, притулок нам дав. А то байстрюк я. Куди підемо з тобою, коли в нас ні двору, ні тину? От і виходить: підождать треба трішки. Зіпнусь я на ноги, зароблю хоч на чужий куточок, тоді й балачка друга буде. Нічого, потерпи, але за твої синяки віділлється комусь солоненькими сльозами».

Вже аж підвечір, коли яруга крилася сутінками, покинув Тимко шелюги.

За зиму прання поназбиралося чимало, і Орися з матір’ю золили його в жлукті цілий ранок. Погода стояла тепла і сонячна, так що шибки на вікнах аж миготіли; горобці кублилися в стрісі і так цвірінчали, що аж виляски ходили по двору. Орися розпашіла від роботи, в щоки пломінь б’є, локони білого волосся поприлипали до висків. Мати носить воду, а Орися віджимає, коралове намисто з побрязкуванням плигає на грудях.

– Кінчай, дочко, віджимати та йди полоскать на вир. Погода сьогодні сонячна, з вітерцем, до вечора й висохне.

Орися склала білизну на возика і рушила до Ташані. «О Господи, Господи, – зітхнула мати, дивлячись їй услід. – Зовсім змарніла дівчина за тим гайдамакою. Одна тінь залишилася. Е, пішли тепер діти, та тільки не такі, як раніше, що батька та матір слухали, а інші, розумні та дрюковані, що рідних і вухом не ведуть, бокаса від них ходять. Раніше, бувало, назнає парубок дівчину, то зараз же й скаже батькові та матері, а ті підуть на розглядини, роздивляться, що воно за людина, чи до пари, чи роботяща, чи на здоров’я гожа, а тепер? Приведе до двору за руку, опустить очі та: «Оце, мамо, мій чоловік». Хоч плач, хоч скач. Усе тобі весілля. Усі й розглядини. А хто він? Що він? Якого батька син? Який по роботі? Який з нього господар? Що воно для життя за чоловік буде? Того не питай. Ох-хо-хо! Ні, таки другий тепер вік, та й годі. Ми по одних стежках ходили, а діти наші ходять по інших. Так воно, мабуть, долею призначено. Тільки хто ж для своєї дитини лиха бажає? Хочеться, щоб вона була щаслива, щоб і чоловік у неї був при здоров’ї і щоб не п’яниця, щоб дочку любив, умів хліб заробляти та, чого вже там критися, щоб і нас, старих, не зобижав на старість».