Григорій Тютюнник - Вир

– Ходімо танцювати, – сказав він їй, дихнувши в лице запахом тютюну, змішаного з запахом підсмажених соняшникових зернят. Не чекаючи її згоди, грубо потяг в коло танцюючих. Вона поклала йому руку на плече і пустилася в танець, але вже без тієї сміливості, яка в неї була раніше, коли вона танцювала з іншими хлопцями. Він тримав її в руках міцно, безцеремонно, вона й не противилася тому, але їй якось робилося жарко, і вона вся палала тілом і лицем. Музика гула, від шаленого кружляння паморочилася голова, один раз Орися заточилася, але Тимко підтримав її рукою, спалив білозубою усмішкою.

– Що це ти, дівко, гривеники збираєш? – засміявся він, розгарячуючи її ще більше в танці і ще сильніше кружляючи навколо себе.

Від цих слів її ще більше кинуло в жар, вона вийняла із рукава пальта хустинку і хотіла витерти собі чоло, але Тимко вихопив її і заховав до кишені. Орися кинулася віднімати, але не так-то легко було це зробити, бо він міцно боронився.

Потім вони поверталися вдвох додому. На Ташані голубів лід, тріщав і лопався від морозу, вітер злизував на ньому сніжок, порошив очі; із Беєвої гори червоною діжею котився місяць, бризкав іскрами на білі замети. Припорошені білим снігом, стояли хати, між тинами через усю вулицю лежала голуба тінь. Тимко та Орися зупинилися в затишку біля чийогось хліва, парубок обняв дівчину, поцілував її – то був перший поцілунок, який вона одержала від хлопця, і той поцілунок пройшов морозом по тілу і гарячою, захльостуючою хвилею хлюпнув у серце.

Ось чому, коли Орися побачила свою хустину в руках суперниці, гаряча кров ударила в обличчя і затуманила голову.

– Дай сюди хустину, – сказала вона тихо, дичавіючи очима.

– А навіщо вона тобі? – відсторонилася Лукерка.

Тоді Орися плигнула, як дика кішка, і вчепилася Лукерці в коси.

– Тимка тобі захотілося, сучище? Тимка? – примовляла вона, важко дихаючи і скажено сіпаючи суперницю за волосся. Як дві вовчиці, водилися вони на пустельному ташанському березі, готові з’їсти одна одну. В Лукерки тріснула кофта, і білі ґудзики пороснули в траву. Тоді Лукерка простягла руку, щоб зірвати із Орисі намисто, але Орися стусонула її так в груди, що тяжка і неповоротлива Лукерка зашкопертала ногами і бовтнула у воду.

– Р-ря-туй-те-е! – закричала вона, борсаючись у синій ташанській хвилі, розпускаючи дзвоном по воді рясну спідницю.

– Топись, топись, одною гадиною менше буде, – припрошувала її з берега Орися. – Так і знай: побачу ще раз із Тимком – очі кислотою повипікаю! Тебе свої хлопці облапали, так ти до наших лізеш?!

Сварку насилу розігнала Охрімова жінка Федора, що на той час шукала теляти в берегах.

– І стида вам немає, і сорому! – батькувала вона, розмахуючи прутом. – Ану-те, розійдіться, бо зараз на чиїйсь с… дубець поб’ю!

– А ти звідки така вишморгнулася? – взялася в боки Орися і войовничо повела плечима. – Сама вже забула, як за свого здохлого Охріма людям вікна вибивала?

– Аби тобі язик поприщило за таку брехню!.. Парубки від тебе сахаються, так ти вже на жонатих кидаєшся?

– А тебе що? Завидки беруть? – підступала ближче Орися, нарочито випинаючи крізь кофточку тверді, як дині-дубівки, груди.

– Замовчки, бо тут по тобі й вода одсвятиться!

– Завидки беруть! – вела своє Орися. – То на попелі посидь, охолонеш трішки.

Так Орися пересварювалася, аж доки не заїхала далеко за лози, що вже не стало їй чути Федориного голосу.

Дома мати жахнулася, побачивши палаюче войовничою силою, подряпане, з гостро блискучими очима обличчя доньки.

– Вовки за тобою гналися, чи що? – допитувалася мати.

– Ні. Вовчиці, – криво усміхнулася Орися. – Я тікала від них лозами та й подряпалась.

Більше вона ні слова не сказала матері, а наклавши на плече гору прання, пішла розвішувати його на тину та на ворячинні.

Село аж ахнуло, коли дізналося про те, що Павло Гречаний працює на фермі. «Та в нього ж зроду коров’ячого хвоста на подвір’ї не було! – дивувалися люди. – Він не знає, як корові й січки нарізати та мішанки замішати! Кумедія…»

Дивувався й Оксен постійним вимогам Дороша відпустити Павла для роботи на фермі.

– Ну що ти в ньому побачив? – потискував плечима Оксен. – Його руки тільки для лопати годяться, а не для роботи на фермі.

– Ні, ти мені відпусти його. Зроби люб’язність, – наполягав Дорош.

– Ну, коли тобі так припекло, то бери. Тільки попереджаю: запаришся з такими робітничками. Павло день і ніч спатиме, Кузь язиком теліпатиме. Натурально.