Вайлі, чекаючи на посадку, підсів до мене.
– Передали містеру Сміту записку? – спитала я, протираючи очі.
– Аякже.
– А хто він, цей Сміт? Підозрюю, саме він зіпсував Шварце всю подорож.
– Шварце сам винен.
– У мене упередженість до тих, кого називають «паровим котком», – заявила я. – Коли вдома татко намагається тиснути на мене, наче «паровий коток», я кажу йому, щоб приберіг це для своєї студії.
Либонь, я не зовсім справедлива, позаяк у цей час вранці слова – лише бліде відлуння думок.
– Утім, саме він же котком вкатав мене в Бенінґтон, за що я повік йому буду вдячна.
– Ох, і грюкоту ж було б, – кинув Вайлі, – якби коток на ім’я Брейді зіштовхнувся з котком на ім’я Сміт.
– А містер Сміт – татків конкурент?
– Не зовсім. Скоріше, ні. Та якби був конкурентом, то я знаю, на кого поставив би.
– На татка?
– Боюсь, що ні.
Для сплеску сімейного патріотизму було ще зарано.
Пілот та старший стюард стояли біля стола реєстрації, й пілот заперечно хитав головою, розглядаючи потенційного пасажира, котрий вкинув дві монетки по п’ять центів у щілину музичного автомата і п’яно розвалився на лавці, намагаючись відігнати сон. У залі очікування загриміла перша пісня, яку він обрав, – «Втрачена», після якої, через короткий проміжок, ще одна, «Ти пішов», [30] «Lost » та « Gone » – популярні пісні 1936 року. Перша – меланхолійний фокстрот на музику та слова Охмана, Мерсера та Тітера – була дуже популярна у виконанні оркестру Гая Ломбардо (вокал Кармен Ломбардо). Друга – «After you’ve gone» («Як ти пішов») – пісня Тернера Лейтона на слова Генрі Крімера у 1936 році була записана популярною кіноакторкою Джуді Гарланд.
така ж догматично-безапеляційна і безповоротна.
Пілот ще рішучіше замотав головою і підійшов до пасажира.
– На жаль, друже, цього разу ми не зможемо взяти вас на борт.
– Шо-о-о?
П’яний сів, і хоч виглядав він жалюгідно, та разом з тим було в ньому щось незрозуміло привабливе, так що мені стало шкода його, хоча музику, яку він обрав, не можна назвати інакше, як вкрай невдала.
– Повертайтеся-но краще до готелю і спробуйте поспати. А ввечері буде інший літак.
– Ні-і-і, хощу цим…
– Іншим разом, приятелю.
З прикрості п’яний навіть з лавки впав. І цієї миті, перекриваючи музику з автомата, гучномовець запросив нас, шановних пасажирів, пройти на посадку. В проході літака я налетіла на Монро Стара, майже впала на нього чи, краще сказати, хотіла впасти. То був чоловік, на якого б запала будь-яка дівчина, навіть без усілякого на те заохочення. Ніякого заохочення не поступало й мені, та я йому подобалася, тому він сів навпроти мене, поки тривала посадка.
– Давайте всі ми попросимо повернути нам гроші, – закинув він вудку.
Його темні очі так і брали мене в полон, і промайнула думка, якими б вони були, якби він справді закохався. Водночас вони здавалися і добрими, і відчуженими і, навіть коли їх погляд ніжно тебе вмовляв, він залишався дещо зверхнім. Але хіба то їхня провина, якщо бачили занадто багато. Він з легкістю входив у роль «свого хлопця» і так само з неї виходив – та насправді, на мою гадку, він таким не був. Утім, він добре розумів, коли краще промовчати, а коли відступити в тінь, і як слухати інших. З висоти свого становища (і хоч його високим не назвеш, та завжди здавалося, що – з висоти) він тримав у полі зору усе розмаїття життя у себе під ногами до найменших подробиць, так молодий добрий пастир і день, і ніч опікується своєю отарою. [31] Алюзія на Євангелію від Івана 10: 11–16 (Я – пастир добрий: добрий пастир життя своє покладе за овечок… Є у Мене й інші вівці, котрі не з цієї отари, і тих належить Мені привести: і вони почують голос Мій, і буде одна отара і один Пастир).
А от день чи ніч – йому було однаково, він був приречений ніколи не стуляти очі, бо таким вже він народився, навіть без позиву до спокою чи навіть його особливого бажання.
Ми сиділи у мовчанні, яке ніхто і ніщо не порушували… Я знала його з тих самих пір, як він став партнером мого татка вже дюжину років тому, коли мені було сім, а Стару – двадцять два. Вайлі сидів через прохід від мене, і я не знала, чи слід познайомити їх один з одним, а втім, Стар крутив у руках каблучку, і робив це до того відсторонено, що я відчула себе маленькою і непомітною, і не набралася духу. Я й раніше ніколи не сміла ані відвести від Стара погляду, ані просто на нього дивитися, хіба що мала повідомити щось справді важливе… і я знала, що й на інших він впливав так само.
Читать дальше