Френсіс Скотт Фіцджеральд - Кохання останнього магната

Він удав, що ошелешений.

– Це ви до того, що дівчата на Сході не мають особистого життя?

– Та навпаки, якраз мають. І взагалі, ви дошкуляєте мені своїми питаннями. До речі, відпустіть мене.

– Не можу. Бо зайвий рух – і ми розбудимо Шварце. А в бідолахи, здається, це перший сон за тиждень, якщо не більше. Послухайте, Сесиліє, колись у мене був роман з дружиною продюсера. Навіть не роман, а так – інтрижка. Так от, коли він закінчився, вона мені сказала тоном, який не терпить заперечень, і сказала от що: «Навіть і не думай хоч кому-небудь обмовитися словом, інакше я зроблю так, що тебе викинуть з Голлівуду, так що й дорогу сюди забудеш. Мій чоловік має тут більшу вагу, ніж ти».

Його відвертість мені знову сподобалась. Незабаром таксі завернуло на довгу алею із запаморочливим запахом живоплоту та нарцисів і зупинилося біля великого, сірого в світанкових сутінках громаддя особняка Ендрю Джексона. Водій обернувся, щоб щось нам пояснити, та Вайлі цикнув на нього, показавши на Шварце, і ми навшпиньки вилізли з авта.

– Зараз всередину не потрапити, – люб’язно пояснив таксист.

Ми з Вайлі вийшли та сіли під широкими колонами.

– А цей Шварце? – запитала я. – Він хто?

– Та ну його, цього Шварце. Колись очолював якесь кінооб’єднання. Чи то колишній «Ферст Нешнл», чи то «Парамаунт», а може, й «Юнайтед Артистс». Та зараз він на бобах. Хоча, він такий, що викараскається. Зворотного шляху до Голлівуду нема тільки пропащим наркоманам та п’яницям.

– Бачу, ви не високої думки про Голлівуд, – припустила я.

– Та ні, чому ж! Та хіба про це треба теревенити на світанку на сходах дому Ендрю Джексона?

– А мені Голлівуд подобається, – наполягала я.

– А як же інакше! Це – як золота рудня посеред казкового краю лотосів. [23] Lotus land – країна лотофагів (в «Одіссеї»), вигадана країна достатку, дозвілля та забуття. Лотофаги гостинно прийняли Одіссея та його супутників, коли вони поверталися з-під Трої. Лотос у цього племені мав чарівну силу: хто його їв, той не хотів повертатись додому. А хто це сказав? Ах, так, я. Для битого жака кращого місця не знайти. Але я ж то приїхав до Голлівуду з Саванни, що в Джорджії. Першого ж дня там я потрапив на звану вечірку в садку. Господар потис мені руку і відійшов собі геть. А там було все, як і має бути: басейн, зелений мох по два долари за дюйм, гарненькі киці з веселощами та напоями… І ніхто до мене жодним словом… Жодна душа. Я намагався перекинутись хоч словом з півдюжиною гостей, та всі вони – ані пари з вуст. Так тривало годину-дві, а тоді я скочив з місця, де сидів, і припустив підтюпцем, неначе навіжений. Я не відчував себе особистістю, яка має власне ім’я, аж доки не добіг до готелю, де клерк вручив мені листа. Листа на моє ім’я.

Природно, що я ніколи не мала такого досвіду, та згадуючи вечірки, на які мене запрошували, я припустила, що таке цілком могло статися. Що ж, чужаків у Голлівуді з розпростертими обіймами не зустрічають, хіба що на ньому написано, що він камінь за пазухою тримає не про вас. І це безперечно. І що на вашу голову той камінь не впаде. Іншими словами, якщо вони не знаменитості. Та й ті завжди були насторожі.

– Слід бути вище цього, – сказала я не без пафосу. – Коли люди хлопають дверима перед вашим носом, то не з того, що вони такі брутальні, і не тому, що завинили саме ви, а тому, що двері вони захлопують перед тими, з ким зустрічалися раніше.

– Ти диви, таке гарне дівчисько – і каже такі розумні речі.

Почало займатися на світ, і Вайлі тепер міг більш-менш мене розгледіти: худорлява, та й з лиця нічого, за модою слідкує, хіба що мізки – як у немовляти, що тільки-но сукає ніжками в утробі. Втім, інколи хотілось би знати, як я виглядала насправді п’ять років тому, тоді на світанні… либонь, скуйовджена, бліднувата, як на мій теперішній погляд, але ще в тому юному віці, коли в тобі живе ілюзія, що всі пригоди закінчуються добре. Ось тільки треба прийняти душ і перевдягнутися.

Вайлі дивився на мене зі справжнім захопленням, і це мені лестило, аж раптом з’ясувалося, що ми не одні. Наше ідилічне усамітнення порушив містер Шварце, який забрів до нас з повинною головою.

– Закуняв от… і вдарився об велику металеву ручку, – сказав він, торкаючись пальцями куточка ока.

Вайлі підхопився.

– І дуже вчасно, містере Шварце. Екскурсія саме починається. Родове гніздо Старого гікорі, [24] Старий гікорі – прізвисько американського генерала Е. Джексона (1767–1845), сьомого президента США. Гікорі, або карія – американська ліщина. десятого американського президента, переможця при Новому Орлеані, ліквідатора Національного банку та винахідника «системи поділу політичної здобичі». [25] Система поділу політичної здобичі (від англ . Spoils system) – практика просування та найму урядових службовців, коли той президент або партія, які перемогли на виборах, формують склад державних органів зі свого оточення і своїх прихильників.