Френсіс Скотт Фіцджеральд - Кохання останнього магната

– А ще тут принц з Данії, – сказала Кетрін Дулан. – Він дуже привабливий, – підмивало її чомусь додати, – як для свого немалого зросту.

– Дякую, – відповів Стар. – Дякую вам, Кетрін. Я зворушений тим, що в ваших очах залишаюся найпривабливішим з тих, хто зростом не вийшов. Хай високого гостя поки поводять по зйомках, а йому передайте, що о першій ми з ним обідаємо разом.

– І на вас чекає містер Бокслі, закопилив губи, як справжній британець.

– Я приділю йому десять хвилин. – І коли вона вже виходила, запитав: – Робі не телефонував?

– Ні.

– Зателефонуйте на комутатор і, якщо від нього щось було, подзвоніть йому і запитайте наступне. Запитайте ось про що: чи не чув він ім’я тієї жінки вчора ввечері. Будь-якої з тих жінок. Або що-небудь, аби їх можна було розшукати.

– Ще щось?

– Ні, але скажіть йому, що це важливо, поки він не забув. Хто вони? Я маю на увазі, що вони за люди… запитайте і це в нього. Я маю на увазі, чи вони…

Вона строчила його слова в блокноті, не піднімаючи голови; зачекала, доки він продовжить.

– Гм… чи вони… не сумнівні особи? Чи не акторки? А-а, не має значення… пропустіть це. Спитайте лише, чи він знає, як їх знайти.

Поліцейський, Мелоун, не знав нічого. Так, були дві дамочки, і він їх швиденько витурив зі студії. Ще б пак! Одна з них була невдоволена. Котра? Одна з них. У них була машина, шеві, [63] Shevvi (просторіччя) – шевроле. він ще хотів записати номер. То була… гарненька, яка дратувалася? Одна з них.

Котра з них – він нічого такого не помітив. Навіть на студії вже встигли забути Мінну. За якихось три роки. От і все.

Містера Джорджа Бокслі Стар зустрів посмішкою. Доброю батьківською посмішкою, яку він розвинув шляхом заміни синівської посмішки тих часів, коли молодою людиною вибився на високі посади. Спершу то була посмішка пошани до своїх старших, та потому, як його власні рішення скоро заступили їхні, ця посмішка призначалася для того, щоб вони цього не відчували, аж врешті-решт, виникла ця, теперішня люб’язна посмішка, часом дещо поспішна та втомлена, та неодмінно адресована всякому, хто протягом останньої години не накликав на свою голову його гніву. Чи всякому, кого він не збирався відкрито та брутально образити.

У відповідь містер Бокслі навіть не посміхнувся. Та й зайшов він з виглядом, неначе його сюди затягнули силоміць, хоча, само собою, ніхто його й пальцем не торкнувся. Він став перед кріслом, і знову склалося враження, буцімто два невидимих конвойника всадовили його примусом. Та й опинившись у кріслі, усім своїм виглядом він виказував невдоволення. І навіть коли на пропозицію Стара він запалив сигарету, то здавалося, що сірник до сигарети піднесли зовнішні сили, яким він кориться, але ж із почуттям власної гідності.

Стар подивився на нього з усією можливою люб’язністю:

– Щось іде не так, містере Бокслі?

Романіст відповів мовчанням, яке не віщувало нічого доброго.

– Вашого листа я прочитав, – повідомив Стар, облишивши привітний тон директора приватної школи. Тепер він говорив як з рівнею, але з натяком на обопільногостре відношення.

– Не можу добитися, щоб те, що пишу, увійшло в сценарій, – вибухнув одразу ж Бокслі. – Ви тут усі поводитесь, наче порядні люди, але ж це – якась змова. Ті два борзописці, що ви поставили до мене, слухають, що кажу, але все перекручують так, що не впізнати… Здається, у них словниковий запас не перевищує й сотні слів.

– А чому вам не писати самому? – запитав Стар.

– Писав. І посилав вам частину.

– Але ж там була лише одна розмова, куди не глянь, – зауважив Стар беззлобно. – Розмова, може, й цікава, та не більше.

Тепер два невидимі конвойники ледве утримали Бокслі в глибині крісла. Він спробував піднятися; вичавив із себе один глухий «цявк», який можна було віднести до сміху, але аж ніяк не веселого, і сказав:

– Здається, у вас тут взагалі ніхто нічого не читає. Позаяк під час розмови чоловіки встигають ще й битися. А в кінці один з них падає в криницю, і його доводиться піднімати в цебрі.

Він ще раз цявкнув і вщух.

– А ви б написали таке у вашій власній книжці, містере Бокслі?

– Що? Звісно, ні!

– Вважали б це надто дешевим.

– В кіно інші засади, – сказав Бокслі ухильно.

– А ви в кіно ходите?