Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Принц Сарадайн зайнявся своїми гостями з найбільшою увагою та тактом. Дізнавшись, що Фламбо любить риболовлю і мріє якнайшвидше зайнятися нею, він провів його на річку і показав найкраще місце. Залишивши там Фламбо разом із його човником, він повернувся у власному човні. Через двадцять хвилин він уже сидів із патером Брауном у бібліотеці, з тією ж чемністю поринувши у філософські інтереси священика. Здавалося, він був однаково обізнаний і в риболовлі, і в книгах, правда, не самого повчального змісту, і розмовляв шістьма мовами, правда, переважно в жаргонному варіанті. Судячи з усього, він жив у розмаїтих містах і спілкувався з дуже різношерстою публікою, бо в його найвеселіших історіях фігурували гральні кубла та курці опіуму, хитрі австралійські каторжники й італійські бандити. Священик знав, що принц Сарадайн колись був світським левом, провів останні роки в майже безперервних мандрівках, але він і не підозрював, що подорожі ці були настільки кумедні і настільки малошановані.

Такий чуйний спостерігач, яким був патер Браун, ясно відчував, що при всій гідності світської людини принцу Сарадайну був притаманний особливий дух неспокою і навіть безвідповідальності. Обличчя його було доброчинним, проте в погляді ховалося щось неприборкане. Він раз у раз тарабанив пальцями або нервово крутив щось у руках, немов людина, здоров’я якого підірвали наркотики чи алкоголь. До того ж віжки домашньої влади були не в його руках, чого він, утім, не приховував. Всім у маєтку заправляли економка і дворецький, особливо останній, на якому, безсумнівно, тримався весь будинок. Пан Пол був, безумовно, не дворецьким, а, скоріше, управителем або навіть камергером. Обідав він окремо, але майже з тією ж урочистістю, що і його пан. Слуги перед ним тремтіли. І хоч він задля пристойності і радився з принцом, але робив це строго та церемонно, немов був колегою, а аж ніяк не слугою. Поруч із ним похмура домогосподарка здавалася просто тінню. Вона зовсім знітилася і була цілком ним поглинена, то ж священику не довелося більше чути її пристрасний шепіт, який відкрив йому таємницю про те, як молодший брат шантажував старшого. Слуга Божий не знав, чи вірити цій історії про відсутнього капітана, але в принці Сарадайні було щось слизьке, потаємне, тому ця історія не здавалося зовсім уже неймовірною.

Коли вони повернулися нарешті в довгу залу з вікнами та дзеркалами, жовтий вечір уже ліг на прибережні верби. Далеко галасував бугай, немов лісовий дух бив у крихітний барабан. І знову, немов сіра хмара, в голові священика спливла думка про сумне і погане чаклунство.

– Хоч би Фламбо повернувся, – пробурмотів він.

– Ви вірите в долю? – раптом спитав його принц Сарадайн.

– Ні, – відповів його гість. – Я вірю в Суд Господній.

Принц відвернувся від вікна й якось дивно, впритул зиркнув на священика. Обличчя його на тлі полум’яніючого заходу покривала густа тінь.

– Що ви хочете цим сказати? – поцікавився він.

– Тільки те, що ми стоїмо по цей бік завіси, – пояснив патер Браун. – Все, що тут відбувається, здавалося б, не має жодного сенсу, але воно має сенс десь в іншому місці. Там на справжнього злочинця чекає відплата. Тут же вона нерідко падає не на того, на кого слід.

Принц видав якийсь дивний звук, ніби поранена тварина, його очі на затіненому обличчі якось дивно спалахнули. Нова і гостра думка раптово, немов безгучний вибух, осяяла священика. Можливо, блиск і неуважність, що так дивно змішалися в манері Сарадайна, мали інше пояснення? Невже принц?… Чи в здоровому він глузді? А той все правив своє:

– Не того, кого слід… Не того, кого слід…

І це дивно суперечило звичайній світськості його манер.

Тут патер Браун із запізненням помітив і ще дещо. У дзеркалах навпаки він побачив, що двері в залу беззвучно розчинилися, а в ній безгучно встав пан Пол, зі застиглим, блідим обличчям.

– Я подумав, що мені варто негайно повідомити вам, – сказав він усе з тією ж церемонною повагою, немов старий сімейний адвокат, – що до причалу підійшов човен із шістьма веслярами. На кормі сидить джентльмен.

– Човен? – повторив принц. – Джентльмен?

І він піднявся.

Раптово в тиші почувся зловісний крик якоїсь птахи в очереті. І тут же – не встиг ніхто і слова сказати – повз три сонячних вікна майнув новий силует і новий профіль, так, як години дві тому повз них промайнув сам принц. Але якщо не брати до уваги той збіг, що в обох носи були орлині, в їхній зовнішності не було ніякої схожості. Замість нового білого циліндра Сарадайна на голові у незнайомця був чорний капелюх застарілого або, можливо, чужоземного фасону. Юне і строге обличчя, гладко поголені щоки, трохи синюшне вольове підборіддя віддалено нагадували молодого Наполеона. Враження це посилювалося якимось ретроградством і дивиною загального вигляду, ніби незнайомець ніколи не замислювався про те, щоб змінити одяг предків. На ньому був старий синій фрак, червоний жилет, що чимось нагадує військовий, а жорсткі білі панталони, які носили на початку царювання королеви Вікторії, виглядали зараз дуже недоречно. Порівняно з цим безглуздим вбранням, немов узятим напрокат із крамниці лахмітника, обличчя його здавалося дивно юним і жахливо щирим.