Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

– Ти диви! – вигукнув Фламбо. – Ось ми і приїхали! Ось він, Очеретяний острів! А це, звісно, Очеретяний замок – помилитися тут неможливо. Мабуть, той опецьок із бородою був чарівником.

– Можливо, – спокійно зауважив патер Браун. – Але тільки злим чарівником!

Нетерплячий Фламбо підвів уже човен між шурхітливого очерету до берега, і вони ступили на вузький, загадковий острів прямо біля старого принишклого будинку.

До єдиного на острові причалу і до річки будинок стояв глухою стіною. Двері були з протилежного боку і виходили прямо в сад, витягнутий уздовж усього острова. Двійко друзів попрямували до дверей стежкою, що огинає будиночок із трьох боків прямо під низьким карнизом даху. У три різних вікна в трьох різних стінах господи їм виднілася довга світла зала, обшита панелями зі світлого дерева, з безліччю дзеркал і з витонченим столом, немов накритим для сніданку. Підійшовши до дверей, друзі побачили, що по обидва боки від них стоять дві блакитні, як бірюза, вази для квітів. Двері відчинив дворецький, похмурий на вигляд – сухорлявий, сивий і апатичний. Він пробурмотів, що принца Сарадайна немає вдома, що його чекають незабаром і що будинок готовий до приїзду його самого і його гостей. Побачивши картки, списані зеленим чорнилом, похмуре і бліде, як пергамент, обличчя вірного слуги на мить пожвавилося, і з раптовою чемністю він запропонував прибулим залишитися.

– Ми чекаємо його світлість із хвилини на хвилину. Він буде в розпачі, якщо дізнається, що розминувся з панами, котрих він запросив. У нас завжди напоготові холодний сніданок для принца та його друзів, і я не сумніваюся, що його світлість забажали б, щоб ви попоїли у нас.

Спонуканий цікавістю, Фламбо з удячністю прийняв пропозицію, і пішов за старим, котрий урочисто ввів їх у довгу світлу залу. Там не було нічого особливо примітного – хіба що дещо незвичайне чергування довгих вузьких вікон із довгими вузькими дзеркалами в простінках, що надавало залі напрочуд світлого, ефемерного вигляду. Враження було таке, ніби сідаєш за стіл просто неба. По кутах висіли неяскраві портрети: світлина юнака у військовому мундирі, виконаний червоними крейдою ескіз, на якому були зображені два довговолосих хлопчики. На запитання детектива, чи не принц цей юнак у військовому однострої, дворецький відповів негативно. «Це – молодший брат принца, капітан Стівен Сарадайн», – пояснив він. Тут лакей раптово замовк і, здавалося, втратив останнє бажання підтримувати розмову.

Впоравшись зі сніданком, за яким принесли чудову каву з лікером, гості ознайомилися з садом, бібліотекою і домогосподаркою – вродливою темноволосою жінкою з великою поставою, схожою на Мадонну з підземного царства Плутона. Мабуть, від колишнього menage [8] Menage (франц.) – домашні. принца, вивезеного ним з-за кордону, залишилися лише вона та дворецький, всіх решту слуг найняла вона в Норфолку. Цю даму всі називали пані Ентоні, але в мові її чувся легкий італійський акцент, і Фламбо ні на мить не сумнівався в тому, що «Ентоні» – це норфолкський варіант латинської версії імені. Дворецький Пол також мав легкий наліт чогось чужоземного. Втім, за мовою та вихованням, він без сумніву, був англійцем, як це нерідко буває з давніми слугами шляхетних космополітів.

Навколо будинку – при всій його незвичайності та красі – витала якась дивна світла печаль. Години тяглися там, немов дні. Довгі кімнати з високими вікнами були залиті світлом, але в світлі цьому було щось мертвотне. І, покриваючи всі випадкові звуки – голоси, дзенькіт склянок, кроки слуг, чувся незмовкальний і сумний плескіт річки.

– Недобрий це був закрут і недобре місце, – зауважив патер Браун, дивлячись із вікна на сірувато-зелені трави і сріблястий потік води. – Втім, хто зна? Часом добра людина в недоброму місці може наробити купу добра.

Священик, хоч і був зазвичай мовчазний, мав дивний притягальний дар, і в ці кілька годин, що тяглися цілу вічність, він мимоволі проник у таємниці Очеретяного палацу набагато глибше, ніж його приятель-професіонал із його фаховим чуттям. Він умів дружелюбно мовчати, чим мимоволі викликав людей на бесіду, і, майже не розтуляючи рота, дізнавався все, що його нові знайомі хотіли б розповісти. Правда, дворецький зовсім не був схильний до розмов. У ньому відчувалася безрадісна і майже собача відданість господарю, з котрим, якщо вірити його словам, вчинили дуже кепсько. Основним кривдником був, судячи з усього, брат його ясновельможності. Вимовляючи його ім’я, дворецький презирливо морщив свій вигнутий, наче дзьоб папуги, ніс і кривив посмішкою бліді губи. Капітан Стівен, за словами дворецького, був неробою та шибеником, він змарнував більшу частину статків свого великодушного брата. І це через нього принцу довелося залишити світ і скромно доживати свій вік у глушині. Більше дворецький нічого не захотів їм повідомити. Без сумніву, він був дуже відданий принцу.