Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Італійка-домогосподарка була дещо схильніша до зізнань. Вочевидь, тому, що була, як здалося слузі Божому, не настільки задоволена своїм становищем. Коли вона базікала про свого пана, в її голосі звучала легка уїдливість, втім, притлумлена чимось на кшталт жаху. Фламбо і патер Браун стояли в дзеркальній залі, розглядаючи ескіз, на якому були зображені два хлопчики, як раптом швидкими кроками до неї увійшла економіка, немов поспішаючи в якійсь справі. У цій виблискуючій скляними поверхнями залі кожен, хто входить відбивався одночасно в чотирьох чи п’яти дзеркалах. Тому священик, навіть не повернувши голови, замовк на середині розпочатої фрази. Однак Фламбо, схилившись до ескізу, в цю мить голосно промовив:

– Це, мабуть, брати Сарадайни. В обох такий безневинний вигляд. Важко сказати, хто з них хороший, а хто – поганий.

Тут він усвідомив, що вони в залі не самі і поспішно змінив тему розмови. Після кількох незначних фраз він вийшов у сад. Патер Браун залишився на місці. Він стояв, не відводячи очей від ескізу, а пані Ентоні також залишилася і стояла, не зводячи очей зі священика.

Її величезні карі очі набули трагічного виразу, а оливкові щоки вкрив густий рум’янець. Здавалося, її охопило якесь сумне здивування, як буває, коли, зустрівшись із незнайомцем, задумаєшся над тим, хто він і що йому треба. Чи то сутана і сан патера Брауна пробудили в ній далекі спогади про сповідь у рідних краях, чи то їй здалося, що він знає більше, ніж було насправді, тільки вона раптом шепнула йому тихо, немов спільнику:

– В одному ваш приятель має рацію. Він каже, що важко вирішити, хто з них хороший, а хто поганий. Так, важко, напрочуд важко було б вирішити, хто ж із них хороший.

– Я вас не розумію, – промовив священик і повернув до дверей.

Вона зробила крок до нього, грізно суплячи брови й якось дивно, дико пригнувшись, немов бик, що опустив роги.

– Обидва погані, – прошипіла вона. – Недобре, що капітан узяв всі ті гроші, але те, що принц віддав їх, ніяк не краще. Тому не в одного тільки капітана совість нечиста.

Обличчя священика на мить освітилося, і губи його беззвучно прошепотіли одне слово: «шантаж».

У ту ж хвилину домогосподарка швидко озирнулася, побіліла, як полотно, і мало не впала. Двері до зали нечутно відчинилися, і на порозі, мов привид, виріс Пол. Фатальні стіни відбили п’ять блідих Полів, котрі з’явилися в п’яти дверях замку.

– Його високість прибув, – мовив він.

У ту ж мить повз залите світлом вікно, немов по яскраво освітленій сцені, пройшов чоловік. Через секунду він пройшов повз друге вікно, і безліч дзеркал відтворили в змінюваних рамах його орлиний профіль і швидкий крок. Він був стрункий і швидкий у рухах, але волосся у нього було сиве, а колір обличчя нагадував пожовклу слонову кістку. У нього був короткий римський ніс із горбинкою, худе довгасте обличчя, щоки і підборіддя прикривали вуса з еспаньйолкою. Вуса були набагато темніші за бороду, що надавало чоловікові дещо театрального вигляду. Одягнений він був також вельми мальовничо: білий циліндр, орхідея на лацкані, жовтий жилет і жовті рукавички, якими він розмахував на ходу. Присутні в залі почули, як він підійшов до входу, і Пол церемонно відчинив перед ним двері.

– Що ж, – промовив принц весело, – як бачиш, я повернувся.

Пол церемонно вклонився і щось тихо відповів. Слів не було чутно. Потім дворецький сказав уголос:

– Все готове до вашого прийому.

Принц Сарадайн увійшов до зали, весело помахуючи жовтими рукавичками. І знову перед ними постало примарне видовище – п’ять принців ступили в кімнату крізь п’ять дверей.

Шляхтич поклав білий циліндр і жовті рукавички на стіл і простягнув руку своєму гостю.

– Щасливий бачити вас у себе, пане Фламбо, – сказав він весело. – Сподіваюся, ви дозволите мені сказати, що я добре знаю вас за чутками.

– Із задоволенням дозволяю, – відповів зі сміхом детектив. – Нічого не маю проти. Про людей із бездоганною репутацією рідко почуєш щось цікаве.

Принц кинув на Фламбо пронизливий погляд, однак, збагнувши, що в його відповіді не було жодного натяку, розсміявся, запропонував усім сісти і сів сам.

– Тут дуже мило, – сказав принц неуважно. – Боюся тільки, робити тут особливо нема чого. Втім, риболовля тут хороша.

Якесь дивне, незбагненне відчуття змушувало патера Брауна не відривати від принца напруженого, як у немовляти, погляду. Він дивився на сиве, ретельно вкладене волосся, на жовто-білі щоки, на струнку, як у фертика, фігуру. У всій його зовнішності не було явної навмисності, хіба що відома підкресленість, немов у постаті актора, залитій світлом рампи. Несвідомий інтерес викликало щось інше, можливо, сама форма обличчя. Священика мучило невиразне враження, ніби він уже десь бачив цього чоловіка раніше, немов це був старий знайомий, котрий одягнув маскарадний костюм. Тут служитель Церкви згадав про дзеркала, і вирішив, що це дивне почуття викликано психологічним ефектом незліченної кількості людських масок.