Array Антология - Українська модерна проза

І сказали одні:

– Ми бачимо, що перед нами широкий шлях, а над нами небесна блакить.

І з розпукою скрикнули другі:

– Ми лиш чорну ніч бачимо перед собою й над собою!

Тоді сказали видючі темним:

– Браття! Заждіть нас тут, а ми підемо на цю гору, щоб поглянути, куди лежить путь до рідного краю. Тоді повернемось і заберемо вас.

І сказали темні видючим:

– Браття! Ми разом блукали в проваллях, разом одігнали Чорну Мару, разом хочемо побачити й путь до рідного краю. Тому ведіть нас за собою.

Тоді видючі взяли за руки темних, повели їх широким шляхом на верховину.

Усі йшли, повні сил і життя. Ішли довго-довго…

Широкий шлях, що далі звужувався, укривався гострими каміннями, що різали ноги до крові, перетинався холодними мочарами, сходив на слизькі стежки й доріжки поміж скелями й каміннями…

І сказали видючі:

– Горе нам! Широкий шлях позад нас, а перед нами знову бездоріжжя. Ми стомилися, ведучи за собою темних.

І сказали темні:

– Горе нам! Ми разом проходили вгору широкий шлях, разом терпіли по стежках і доріжках, а тепер, коли надходить кінець нашим мукам, нас хочуть покинути брати наші.

Тоді видючі знову взяли за руки темних і так вели їх на верховину, а Чорна Мара заступила їм путь, дихала на них тьмою і холодом…

Усі знесилилися, і безнадійність почала заглядати їм у душу.

Тоді хтось зачав побідну пісню, і всі враз підхопили її.

Полинула пісня голосна вниз, полетіла вгору, прогнала Чорну Мару.

Мара знову зникла…

І от усі стали на верховині.

Праворуч і ліворуч з гори спускався сріблястий шлях, а далеко на обрії виднівся рідний край. Там світило сонце, там розлилися широкі ріки, там хвилі перлові плескали об береги синього моря…

Просто перед ними, внизу, чорніла глибока прірва.

Омріяні, в німому захваті стояли видючі над безоднею й дивилися в далечінь, де була вся мета їхнього життя, де було їхнє щастя.

І сказали темні, що стояли позад них:

– Чого ви стали?

Видючі не чули і все дивилися на далекий рідний край. І сказали темні:

– Чого ви стали?

Тоді видючі скрикнули:

– Перед нами – рідний край, увесь опромінений золотим сонцем!

Тоді темні, мов божевільні, ринулися наперед, притиснули видючих і скинули всіх у безодню…

І стояли темні над безоднею й перелякано питали:

– Де ж Рідний Край? Ведіть же нас туди! Чого ж ви стали?

І стояли темні над проваллям і все питали, а з глибокої прірви реготала Чорна Мара, і той страшний регіт нісся над горами й скелями, як гуркіт громової хмари.

Багато віків тому назад отсі велетенські шпилясті гори геть-чисто були вкриті зеленими лісами.

Між ними тихо, мов весняна хмара, пливла широка ріка, розпираючи круті береги. Там, далеко-далеко, де ці обидва кряжі сходяться, де гори робляться плескова-тими, вибухала вона з невмирущого джерела. Забирала на довгій путі безліч потоків гірських, що зміцнювали її силу, додавали краси й величі.

Непомітно, мов тихий Дунай, впливали в далеке море повні води.

А гори шпилясті подвійним пасмом, мов ізмарагдове намисто, простяглися від джерела аж до гирла, круто спадаючи до ріки. Столітні дуби й смереки дивилися в кришталеву воду то з одного берега, то з другого, а посередині відбивалася безодня блакить, виграваючи промінням – раз сонця високого, раз місяця повновидого. І зорі летючі перебігали через ріку і ховалися в горах. Безліч риби в воді розкошувала, спішила нажитися на білому світі. Безліч звіра й птиці в горах спішила нажитися, а конаючи, управляла землю своїм трупом – платила їй за багате, вільне життя. І могутні дерева буйно поросли навіть на крутих скелях.

Гори високі, мов барвінок, веселі панували над цілим краєм. Вони були ближче до хмар, чарували їх зеленими верхами, перетинали повітряну дорогу. А коли на них падав благодатний дощик, бурхливі потоки збігали в повні води, додавали їм краси й величі.

Гори високі були ближче до сонця, перехоплювали його світле проміння, а на ріку кидали темний холодок. Коли ж гаряче сонце нещадно пекло зелені ліси – глибока ріка підіймала сиві тумани, щоб ними захистити молоді листочки.

Гори шпилясті були ближче до неба, чули його тайни надземні, переказували їх своїм потокам, а ті несли святі глаголи аж у далеке море. І тоді по всіх країнах знали, що тут, на зелених верховинах, живуть мої предки.

Тут споконвіків жили мої предки. Високі й ставні, сміливі й моторні. Гордо дивилися на мінливе небо, ловили очима безмірний обрій, раніш од усіх бачили, як сходить сонце. Шанували, мов святиню, ліси і води, сонце красне і зорі далекі. Любили свої верхи і ніколи не селилися по низинах.