Array Антология - Українська модерна проза

Тяжко гупали у мряці відгомони гарматних стрілів.

Було душно.

Він одяг білу сорочку.

Не надаремно.

Тої ж ночі під час бою полковника вбито!

Старовинний замок із баштами на віковічних скелях, що колись був грізною фортецею і страхав ближчих і дальших сусідів.

Круглі маленькі віконця в товстих мурах пороблені так, що зсередини, з високих башт, ідуть круто навскоси вниз просто в землю, щоб крізь них палити з гармат та рушниць по цілій окрузі, звідки колись нападали вороги.

І в замку, і в баштах завжди сірий сутінок, і ніколи не заглядає сюди сонячне проміння.

І ніхто звідси не бачить неба, а лиш клапоть землі під замком – або ліс, або болото.

Тепер тут сумеркова тюрма.

В одній із башт стоїть біля віконця в’язень і дивиться просто в болото, що простелилося в полі його зору, обмеженому товщею стін.

Блакить небесну, і сонце, і зорі любує лиш на блискучій, як дзеркало, воді, в тихій трясовині.

І не бачить дна в болоті, з усім його брудом, а лиш топить очі в небесних безоднях.

І тихо, і світло йому на душі.

Та ось із трясовини вискочив на поверхню чорт Болотяник.

Побачив юнака, що в його власному болоті очима ловить сонце чисте, покоїть очі на блакиті прозорій, зиркнув у його душу, спокійну і ясну, свідому своєї правди, і… посміхнувся.

Вивернув ураз із дна на поверхню увесь бруд, скаламутив болото і глумливо поглядав на юнака.

Та лице юнакові не похмарилося, а було все світле, і спокій панував у його душі.

Він знав, що болото стишиться, що бруд опаде на спід і поверхня знову стане чиста і блискуча.

Стояв біля вікна і ждав.

Тоді Болотяник викликав із дна на поверхню усяку гадь – жаб, зміїв, драконів…

І от по всьому болоту заквакало, засичало, переповнило колись прозору поверхню своєю страшною отрутою.

Та лице юнака не похмарилося, а було все світле і спокійне.

Він був хоч і в тюрмі, але високо над затруєним болотом.

Він знав, що в кожній трясовині живе гаддя.

Розумів, що зараз воно кимсь роздражнене, чомусь роздратоване, але незабаром заспокоїться, піде на дно, а поверхня болотяна стане чиста, і він знову побачить там небо.

Стояв і ждав.

Тоді Болотяник розлютився. Завзявся не тільки вже порушити спокій в душі юнаковій, а вчинити їй біль гострий.

Свиснув на поміч усіх чортів. Ті вискочили на поверхню, прибрали різні гидкі страховенні вигляди, жерли юнака своїми страшенними очима, люто погрожували, з ненавистю дражнилися, перекидалися та вертілися, переплутувались, скручувались великими клубками, плигали по каламутній воді.

Юнак посміхнувся…

Він хоч і в тюрмі, але високо над страшним болотом. Він знає, що нечиста сила водиться в кожній трясовині і що прийде час – і вона вся згине.

Стояв біля вікна і ждав.

Тоді всі чорти втихомирились і стали радитись…

І от болото стишилось. Стало чисте і блискуче, як дзеркало. Та не відбилось в ньому ні сонце, ні блакить небесна, а…

Вмент лице потьмарилося, очі розширились, кров захолонула в жилах, і біль гострою стрілою вдарив йому в серце – він побачив у болоті свого найвірнішого друга…

У нестямі відскочив од вікна…

І не вірив очам своїм.

Знову підбіг до вікна, дивився і приглядався з панічним страхом.

Ні сонця, ні блакиті – нічого нема на тихому болоті, ніщо не відбивалось на гладкій поверхні, а лиш у прозорій воді, на самому дні, сидів чорт Болотяник, а з ним у повній приязні його наймиліший, найдорожчий друг, спокійний і лагідний, живий і реальний…

Тоді невимовний жах опанував його душею.

Кидався в своїй тюрмі, як дикий звір у клітці, шматував на собі одежу, упав на камінний поміст і бився в корчах об нього головою.

Аж тепер Болотяник з усіма своїми чортами заливався веселим реготом, і луна від нього струшувала стіни тюрми, котилася ген далі степами, лісами…

Їх було багато, чоловіків і жінок, що повертали з неволі в рідний край.

Усі знали дорогу, а таки заблудилися.

Блукали, як у лабіринті, між горами високими, попід скелями навислими, в глибоких провалинах, куди не досягало світло сонця.

Тут було вогко й темно. Слабіші притупили свій зір ясний, сильніші його нагострили й от угледіли Чорну Мару, що їх водила, морочила, дихала тьмою й холодом.

І розповіли про це невидючим.

Тоді всі разом кинулися на страхолюдну Мару, щоб її прогнати, знищити, щоб прокласти путь до світла, до своїх родючих нив.

Мара зникла, і перед ними простелився шлях на високу гору.