Array Антология - Українська модерна проза

Полковник писав лист до Ольги.

Так захопився, що й не чув, як хтось легенько застукав у двері.

Трохи перегодом двері відчинилися, й він почув тиху ходу. Підвів очі й остовпів.

Перед ним стояла панна.

Як би се був янгол із неба, то не так би був полковник здивувався.

«Звідки? Хто вона? – подумав, оглядаючи панну: – Та се ж Ольга! Ні, не вона… Якийсь привид».

Протер очі, вглядався.

Панна стояла нерухомо, держачи в руках квіти і дивилася на нього.

Свіжа й молода, як світлий весняний ранок, в легкій елегантній блакитній сукні. Біло-мармурове чоло її перетягала матово-золотиста стрічка, що придержувала по боках кучеряве волосся.

– Панно Ольго?! – скрикнув полковник, ніби запитуючи.

– Так, я Ольга.

– Вибачте… Я гадав…

Панна стояла і посміхалася. Ступила ближче й сіла біля столу насупроти його. Лице її було усміхнене, а на колінах держала ясно-рожеві квіти.

Полковник здивовано приглядався до неї.

Він думав:

«Ну, зовсім Ольга! Навіть сукня блакитна… Тільки делікатніша якась, свіжіша, краща… І очі веселі… Звідки в неї стільки радощів в очах? Хто вона? Справді моя Ольга?»

І зворушено дивився на ясний образ, не вірячи, що то – дійсність…

Душа наливалася якимсь приємним почуттям. Чи то були просто радощі, чи, може, щось більш? Хотілося сказати дівчині щось ласкаве, стати ближче, доторкнутися, упевнитися, що то не привид.

З вікна плило гудіння хрущів і теплий запах землі.

Підійшов до неї.

– Так ви, панно, називаєтесь Ольгою?

– Так, я Ольга.

Дивиться довірливо, всміхнено, чистими очима, як дитина, просто йому в очі.

Полковник отямився, зрозумів нарешті, панна прийшла до нього про щось прохати, може, жалітися на жовнірів.

– Не знаю причини вашого вступу до мене, дорога панно Ольго… – Останні ласкаві слова самі вискочили з душі: – Я радий зробити для вас усе, що тільки зможу. Я так щасливий, що вас бачу… що з вами познайомився… Чи ви де близько живете? Чому я вас досі ніде не зустрічав?

– А я вас бачу… як проходите з шанців.

– Ви в якійсь справі? Про щось хочете прохати?

Ольга замість відповіді поклала на стіл свіжі, рожеві квіти.

Весело й приємно посміхалася.

Не смів далі допитуватися. Тай помітив, що вона зовсім не має вигляду проси-тельки.

Одійшов у куток і звідти оглядав її.

Очі світлі, веселі. Лиця свіжі. Уся радісна, усміхнена, прекрасна, як і ті ніжно-рожеві квіти, що лежать на столі.

Поглядав то на неї, то на квіти, і йому здавалося, що ці рожеві й біло-рожеві квіти складають ніби живу частку самої Ольги: вони ніжні, свіжі, запашні і так пасують до цілої її пишної молодості.

«Та се ж моя Ольга! – впевняв себе: – Ні, ця краща, але я вона схожа на ту!»

– Вибачте… Я гадав, що… Ви так подібні до одної моєї знайомої. Тільки вона далеко звідси… – з сумом промовив полковник.

На обличчя панни набігла хмарка. Сиділа спокійна, вже поважна…

Потім несподівано промовила:

– Я вже піду.

В халупі потемніло. Згодом додала:

– Мряки напливають.

Полковник глянув у вікно: понад низинами зі сходу плили тумани.

Ольга сиділа поважно.

Не рухалась.

Дивилась на нього без усміху. Він хотів з нею говорити, не знаходив слів і тим мучився.

Так стояла мовчанка.

Знову Ольга промовила тихо:

– Я вже піду.

Тоді він рішучо підійшов до неї, взяв за руку, заглянув у вічі.

– Ви так подібні…

– До побачення! – сказала Ольга.

Міцно стиснула йому руку, легко переступила через поріг, і нечутно, мов видіння, зникла за халупою.

Стояв нерухомо, як сновида.

Схопився й побіг слідом.

І дивився…

Побачив скрізь лиш білу мряку…

Над ним світило сонце, а внизу сунули без перерви зі сходу сірі тумани, облизуючи своїми мокрими язиками верхи лісів.

Бачив верховини далеких зелених гір, над якими ще світило сонце, а поблизу лиш одноманітна сіра мряка.

І весь краєвид обернувся в безбережне сіре море, з якого виринали нечисленні острови.

Пливуть, пливуть мряки, лізуть уже на верховини, що не доросли до неба… Сірі полчища прибувають і от закрили ввесь простір і вгорі і внизу… Сам полковник ховається в туманах, його починає заволікувати дрібний дощик.

Стає вогко й холодно…

Вертався до халупи.

З дерев-велетнів падають великі краплі. Хрущі затихли, поховалися в листях.

«Сон… чари… Привид… – гадав полковник: – Та ж, далебі, се була Ольга! Моя Ольга… Моя єдина кохана… »

На столі лежали ніжно-рожеві квіти…

А серед ночі полковник дістав наказ готуватися до наступу на ворога.