Array Антология - Українська модерна проза

І дивні почування переплили її душу, розбудили з тяжких мрій і глухого сну, а якийсь давно забутий звук загомонів в її серцю.

І нараз порхнули усі сумраки, отворилися ясні, далекі горизонти, ніби небес простори.

Спав з грудей пригноблюючий тягар смутку, а тихі зітхання легким подувом обтерли сльози плачучої берези і сумно задуманих гаїв. Піднесли головки білі конвалії, наострили вуха папороті, наслухаючи доокола радісного шепоту, веселого сміху, що зливався зі звучним співом усіх лісних птахів.

Тихо і добре.

Якась солодка мряка заливала усі тайні закутки її серця. Усе давніше терпіння, конвульсивні дрожі розпуки, темрява смутку були лиш темним фоном, аби краще заяснів золотий промінчик.

В озолоченім облаці зблідла пам’ять тривожних годин, серце рвалося до любові, а душа стреміла до вершин своєї мети.

Вирваний з обіймів страшної туги і понурого смутку, викупаний в кришталевих филях несподіваних блисків радості – дух її підіймався к небу, будував облачні замки, в’язав золотою ниткою проміння фантастичні, хмар городи.

Повна вдячності, приклонила вона коліна на лелієвім рубці рожевого облака, витягнула руки і дякувала Богу, природі, усім звіздам на небі, усім квітам і стеблам трави на землі, за той блиск золотий, чистий, ненадійний.

«О, щастя! О, сонце днів моїх. О, золотий промінчику мій».

Чи здається їй?

Ніби звідкись повіяло холодом? Почорніло зелене листя, пов’яли рожеві квіти і померкли ясні неба блакити?

А де ж її золотий промінчик?

Чому не бачить його? Не відчуває в душі теплого його блиску? Де він?

Ах!

Як зблідло його світло, як дрижить золоте сяєво!

Усе посмутніло, поблідло, померкли живі краски облаків. Щораз темніші сумраки підносяться з пропасті, прошиті тінню тіні золотого промінчика.

Ні, він ще не згас!

Тліє без блиску і тепла!

Блиснув!

Напружився, як натягнений лук!

Ах! Як скоро маліє!

Вже лиш тонка нитка – лиш щось мигає, якийсь млавий фосфоричний блиск?!

Захитався!

Зник!

Надармо вдивляється в пусту просторінь, вслухується в тишину без блиску. – Зник.

Якісь бліді тіні розлялися в незкінченній без звізд, часу і зміни.

Не було темноти, не було і світла, а оден рівний тон заволодів небом і землею.

Ані одного виразного тону, ані одного не чути звука. Все глухе, байдужне, далеке.

Ні то блиск денний, ні нічна паморока, а якась вимерла пустиня, що не доста була мертва, аби нічого не чути, не доста темна, аби нічого не видіти.

Без світла, звуку, почувань, летіла в якісь безконечні омертвілої скуки простори, де кожде, не будучи смертю, замирає життя.

До легкого прозорого серпанку прикладала напіврозцвілу рожу.

Глянула в дзеркало і блиск вдоволення відбився на її чудовім лиці…

Гарна рожа і вона, то одно, то одна краса....

Чудова! Душею і серцем пожадана! Очі, як бриллянти, губи, як два рожеві листки. А який прегарний, як у лілії, стан! Погляд тої жінки – то щастя, рай, жити при ній – то небо, шуміло довкола неї, а серця бились частіше, очі горіли полум’ям…

Аж ось один з приклонників її краси здобув її серце…

Краса її ще більше розцвіла, а притулена до неї дитинка придавала їй ще більше чарів, як пупляшок цвіту рожі.

Шепіт подиву і обожання її краси були для неї сонцем життя, й вона цвіла своєю прегарною красою, а чудовий пупляшок був немов мініятюрною відбиткою тої краси…

Щось порушилось в повітрі. Шепотіння подиву і оболоння здавалось шемранням ручая. Шуміло хвилею, гуло потужною піснею сердець. Але чутливі її листки відчували, що той гамір подиву, хоч і такий близький, не належав уже неподільно до неї…

Зітхнула глибоко!

Раз, коли ледве що кинуло ясним блиском дня, задрижав один листочок її пишної корони й грубою краплею роси упав на землю.

Пупляшок всміхався солодко, купався в кришталевім блиску роси, обвивався золотими нитками сонця і вслухався в протяглий шум, що зростав щораз голосніше, сильно, потужно.

Чудова рожа схиляла щораз нижче пишну голову, і вслухалась в отой шум, а збілілі її листки щораз сильніше дрижали, відривалися і опадали… поволі… рясно… боляче…

Сонце горіло на розпаленій мертвій блакиті. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим більше ішло до полудня, тим більше розпікалося і горіло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усі кути землі: блакить, як розпечена у гуті шкля-на баня, вкривала з усіх боків землю і придушувала тяжке, розпалене, непорушне повітря.